Володарка темних гір. Дарія Дагаз

Розмір шрифту: - +

1

Яскраве, біле світло. Мить і на його місці безліч сірих в перемішку з чорними хмар. 

Біль. Гостра. Бадьоряча. Хочеться кричати, так боляче.

Викрик грубим голосом когось попереду:

-Ви живі! Яке щастя!

Я опускаю голову,  бачу не молодого рудоволосого чоловіка, що з сльозами на обличчі дивиться на мене. Його ліва рука кровоточить. При цьому він тримає повіддя, активно намагається керувати кіньми, що везуть нашу карету. О Боги! Середньовічна карета! Але роздумувати над тим, що бачу немає коли. Поруч нас пролітають стріли. 

В кучера потрапляє ще стріла. Він призупиняє карету на поляні, з боку від якої ціла стіна з химерних , зкручених дерев, що ведуть наче в темряву.  

-Принцесо біжіть! Швидше біжіть в ліс! Вас він захистить.

Час наче затримується. Моє тіло саме піднялось і ринулось утікати. 

Я пробігла метрів двадцять, а може і всі сто. Та лише після цього поступово почала відчувати своє тіло. Спочатку зростаючі ритми серцебиття, кров, що розливалась по венам. Напруженість м'язів. Холодне повітря, що вдарялось в обличчя та шалений жар тіла. 

З права пролетіла стріла, вона могла бути вже в моєму серці, якби декількома секундами раніше я не послизнулась, перехилившись в ліво. Обернувшись побачила трьох чоловіків у всьому сірому. Один з луком, стояв на кареті, з якої я тікала. Два інших з сориками, обходили поляну вкриту трупами. В голові все запаморочилось. Я дивилась і бачила, як лучник знову натягує стрілу, дивлячись мені в очі.

 



Дарія Дагаз

Відредаговано: 05.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись