Володарка темних гір. Дарія Дагаз

Розмір шрифту: - +

4.1

 Перед очима з’являлися рвані уривки: фіолетовий вогонь навколо мене, стріла, кров, чиїсь байдужі очі з кривою усмішкою. Один спогад накладувався на інший, об’єднуючись в спільну картину.

-Що за..?! -Катя пробормотала сама до себе. 

 Мозок здавалося б знову мовчав . Пройшло близько 5 хвилин, щось наче трапилось, якийсь внутрішній вибух в нейронах. Разом з головною білью з’явились візуальні спогади:

 Ось стою в якомусь замку, явно раннє середньовіччя. Сірі, обкопчині стіни з великого каменю. Три запалені факели висять на стіні, один неподалік одного. Якийсь коридор, що з’єднаний в ще кілька.  Злющий чорноволосий чоловік з вигляду років 50, з короною на голові. Його яскраво голубі очі змушують вдивлятись але злі іскорки в них охолоджують душу. Щось знайоме. Боляче. Але біль не фізичний. Боляче душі…

 Чоловік махає руками, показує в мою сторону пальцем. В наступну мить підходять двоє лицарів, повністю в металевих обладунках, один з них бере мене за руку та  кудись веде. Сльози. Я відчуваю теплі сльози по щоках. А ще згадала, як тих же лицарів убивали. Так, та поляна. Карета. Ті моторошні дерева . Байдужі очі мого вбивці. Такі очі, наче їх власник вже давно помер і лише тіло ще про це не знає, автоматично продовжує існувати.

 Моє тіло в холодному поті. 

-Та цього не могло бути!? Не могло ж…- крикнула перелякана Катя, скрутившись в калачик на ліжку. 

 Мене бив озноб. Згадавши про стрілу, сіла та  трохи стягнула білу широку сорочку, що була на мені. Почала роздивлятися своє тіло. Ознак ран не було але і не було мого шраму від апендициту, і родинки на животі. Тіло було інше. Не могли ж в мене за ніч з першого розміру вирости груди до третього чи який там він.. І фігура з значно тоншою талією, сама шкіра на пару тонів світліше. Сама я теж світло шкіра але після моря була явно помітна засмага. А тут її немає. Хоч  все і красиво, здавалося б треба радіти але це не моє тіло. Це не моє тіло! 

-Так треба все згадувати! Рішуче та водночас зі страхом сказала сама собі.

Дівчина сіла рівно та зажала кулаки.

-Так мій ранок…. Катя почала мозковий штурм.

 З ранку я йшла до універу. Все було, як завжди. Жодних королів, стріл і середньовічних мужиків.  Падав дощ, було дуже сиро та холодно. Пам’ятаю ще поверталася додому за светром, так змерзла в перші хвилини вийшовши з дому. А далі... Що було далі? Все, що пам’ятаю так це, як переходила дорогу від кіосків де купила смачний круасан до головного корпусу мого університету. Був сильний вітер, моя парасоля дьоргає мене. Була слизька від дощу бруківка.Здається я впала, так послизкуюсь. Біль в колінах. Парасоля зненацька боляче навалюється на мене. Біль в руці і найгостріше в голові. Темрява.

- Пішохідний перехід! тихий викрик сповнений жаху та відчаю.

Невже мене збила машина? І хтось замість викликати швидку поклав мене у себе відпочити? Але  чому не викликали швидку? І почуваю себе добре. Невже нічого не буде боліти, якщо зіб’є машина? Ні точно вона мене не збивала…А якщо збила і це наслідки знеболюючого. 

-Так, мені це все привиджується! Дійсно звідки можуть бути такі дивні події. 

Знову сама до себе проговорила дівчина. При цьому на обличчі стояла посмішка наче в божевільної і тільки очі показували страх. 

Дівчина піднялася з ліжка. 

Якщо глюк, як зараз модно казати, то хоч роздивлюсь його. Подумала собі і помітно розслабила тіло.

 Вставши я хотіла виглянути в вікно, а на то мість підійшла до столу. На ньому лежав красивий антикварний набір: гребінь, заколка схожа на китайську але з закрученими кінцями і дзеркало на ручці. Взявши в руки останнє мало не випустила на підлогу. Не повірила своїм очам. Дивилась в дзеркало, а бачила не зовсім себе. Декілька раз  вщіпнула себе. Почала обмацувати свою шкіру. Дьоргати носом, губами, перевіряла кожний орган на голові. Все було так реально. І знову думки про причину болю. Може вона мене тоді не просто збила і я померла в своєму світі, а опинилась тут? В реінкарнацію я вірила але ж там здається заново народитись треба. А тут… Ні це точно не ліки. Якось я сильно хворіла при запаленні легенів. Мене тоді якими тільки ліками не накачували. То багато ввижалось але не так. Тоді була фанатом Гаррі Поттера, то здавалось, що я в Хогвардсі і чаклую разом з Поттером. Але все було не так реально.  Абсолютно не так. 

 Поклала дзеркало на стіл. Лягла в ліжко і закрила очі. Декілька хвилин пролежала з закритими очима  в повному стані шоку. Тіло розслабилось і я заснула.

 



Дарія Дагаз

Відредаговано: 05.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись