Вороги по неволі

Розмір шрифту: - +

Глава 13

Глава 13

Як я сподівалась, що містера Елроя більше ніколи не буде в моєму житті. Та тільки через нього, хай вибачає Ахену, але я по своїй волі ніколи не переступлю порога володінь «Білої магнолії». Всякий погляд на його обличчя, самовпевнений вигляд і мерзенну щітку вусів під тонким носом викликали у мене відразу. Я засунула спогад про інцидент в його кабінеті якнайдалі в пам'ять, але все одно приступність керуючого бентежила мене, викликаючи стійку неприязнь до всіх чоловіків без виключення.

По при всі мої мрії і сподівання, саме Джон Елрой визвався супроводити мене до Карвілежу. Ахену було визвався зробити це сам, але містер Елрой так на нього глянув, що всі шляхетні пориви, якщо вони і мались в душі тапучі напівкровки померли ще в зародку.

- А в тім, - повільно, навмисно розтягуючи слова, промовив містер Елрой, дивлячись на моє розчарування, - можу відправити з тобою Едана. Велет правда не вирізняється великими розумом, тому співбесідник з нього нікудишній. Але зате він не проти пом’яти біленьку міс… Ти ж бачила його орган, а, маленька Ліз? Там є за що потриматись.

Мене сіпнуло при згадці про могутній дітородний орган чорношкірого чоловіка,  довжиною з лікоть, і товщиною, мабуть не менше ніж моя рука. І що гріха таїти, деяким місцевим жінкам та штука ще й подобалась. Але я стримала емоції, тільки сильніше стиснула ручку саквояжу, нехай собі містер Елрой говорить все що завгодно, хоч і всю дорогу до вокзалу, аби тільки по скоріше покинути віллу. Не буде більше йому задоволення споглядати моє збентеження чи гнів. Актриса я чи ні, врешті решт? Зараз треба буде тільки годинку пограти міс незворушність, і все скінчиться. Час мого перебування в школі «квітів» нарешті сплив.

Я проігнорувала спробу Джона допомогти мені сісти в ландо. Ще не вистачало, щоб він торкався мене своїми брудними пальцями. Сукню я сьогодні одягла свою, в міру скромну,  і почувала себе набагато впевненішою, ніж в тих нарядах, що видавали останнім часом «квітам».

- Міс Недотрога, - хмикнув Елрой, сідаючи навпроти мене. – Надовго?

- Не Ваша справа, - скупо відповіла йому я, зовсім не відчуваючи потреби бути ввічливим з цим чоловіком.

- Всі ви корчите з себе невідомо що, - відповів він з насмішкою на губах. – Забуваючи, що ваша ціль просто розставляти ноги, тоді коли вам скажуть, і перед ким скажуть. То чим ти пишаєшся, міс Уеслі?

Я не  знайшлась, що відповісти. Нажаль, за весь мій час перебування в маєтку, я так і не придумала способу звільнити матір. Єдиним виходом як здавалось мені, було б викрасти вольт у Седріка Уеслі з кабінету. Але ця місія наразі видавалась нездійсненною. Його кабінет добре охороняється, і точно не однією магією, адже він знає, що на мене вона не діє.

Тож все що я придумала, це те, що треба зробити вигляд ніби я прийняла його умови гри. Нехай Седрік вважає, що я змирилась із своєю участю, і стала покірною лялькою в його руках. Треба було б добряче затесатись йому в довіру, щоб він забув про пильність. А отже я маю робити все що він мені скаже, і так, щоб у дядька не виникало і  тіні сумніву в тому, що він є господарем моєї долі, що я зломлена, і не здатна чинити опір.

 Нарешті наш екіпаж заїхав в містечко, і покотився вулицею, здіймаючи куряву за собою. По дерев’яних тротуарах снували люди. В цю пору їх було не дуже багато, в основному раби, адже літня спека позаганяла більшість містян в холодок будинків. Мабуть, подумалось мені, в більшості з них в дворі є фонтанчики, біля яких вони зараз і сидять в шезлонгах, обмахуючись віялами.

На цьому фоні відправлення потягу виглядало повним абсурдом. Було незрозуміло, чому рейс не перенесли на ніч, коли на вулиці значно прохолодніше. Я зітхнула, передчуваючи задуху металевої коробки.

- Не хочеш розлучати зі мною? – тут же озвався містер Елрой.

- Ви так гарно мовчали, що я навіть забула про ваше існування, - знову не ввічливо відповіла я. – Воліла б ніколи і не згадувати.

- Он як? А я так сподівався, що залишив у твоїй душі глибокий слід, - з несправжнім жалем відповів керуючий. – Що ж треба було б проникнути глибше…

- Припиніть сої масні жарти! – не стрималась я. Ми вже під’їжджали до вокзалу, і моє нетерпіння залишити неприємну компанію стало некерованим.

- Ну що ти, ніяких жартів, - містер Елрой раптом пересів із свого сидіння до мене, я спробувала відсунутись, але він не дав, обвивши мій стан своєю рукою. В ніс вдарив запах його парфумів, і мені стало нестерпно душно. Містер Елрой нахилився до мого вуха, і його тепле дихання викликало ланцюжок мурах, геть неприємних, а він зашепотів: - Я хочу щоб кожного разу, як тебе торкатиметься чоловік, як він діставатиме свій член, ти згадувала про мене. Пам’ятай, мене Ліз.

І лизнув мочку мого вуха. Це стало останньою краплею мого терпіння. Я вибухнула, вивертаючись із захвату, вдарила ліктем чоловіка під ребра, наступила з усієї сили каблуком йому на ногу, і пересіла на інше сидіння. Містер Елрой зморщився від болю, і розсміявся, притримуючи ребро. Хворий!

На щастя ландо зупинилось, і чорний кучер, що всю дорогу робив вигляд, що не помічає білих панів, зістрибнувши з свого місця підхопив мій багаж.

Ми прибули як раз вчасно, щоб встигнути сісти у вагон, і не затримуватись на вокзалі довше потрібного.  Містер Елрой залишився у Карвілежу,  в той час як я під поцокування металевих коліс об залізні колії і ледь відчутне похитування вагону, рушила назад, в Новий Асуф. Варто мені було з комфортом розміститись  у вагоні і відкрити навстіж вікно, щоб вітерець під час руху вривався в моє купе, і витягував сперте повітря, як двері прочинились і до мене приєдналась ще одна дівчина.

- Привіт, - життєрадісно привіталась вона. Я байдуже ковзнула поглядом по її блакитній лляній сукні, соломяно - рудуватому волоссі, прикрашеному шовковим капелюшком, який був густо обліплений блискучими штучними волошками.



Анна Пахомова

Відредаговано: 24.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись