Вороги по неволі

Розмір шрифту: - +

Глава 1

Глава 1

Я йшла, нервово стискаючи спітнілі долоні,  і не розуміла, що дядько від мене хоче. А навкруги панувала весна – до дядькового будинку вела доріжка всипана скрипучим білим гравієм, обабіч неї були висаджені в перемішку різнокольорові кущі бузку і акуратні маленькі персикові деревця. І те і інше перебувало в цвіту,  дурманило повітря ароматами, радувало око ніжними кольорами квітів. Бджоли і джмелі діловито снували від куща до куща вишукуючи особливо соковиті квітки. Вторячи комахам в кронах пурхали маленькі пташки, без зусиль знаходячи поживу.

В інший час я б замилувалась, зупинилась би понюхати квітку, роздивитись прожилки на ніжних пелюстках, або й якщо поталанить то знайти п’ятипелюсткову квітку бузку. Кажуть такі виконують бажання.

У нашому маєтку теж росли персикові дерева, та ще й троянди, і вишні.  Малою я любила гуляти в саду, лежати під тінню дерев і крізь квіти спостерігати як пропливають хмарки по безкрайому небі, але найбільше я любила співати. Здавалось від мого співу персики поспівають  швидше.

Я відігнала від себе болючі спогади. Маєтку того в нас вже кілька років як немає. Мати мусила продати, щоб розрахувати з боргами після смерті батька. Тато багато хворів, а мати як навіжена позичала і позичала гроші, все сподівалась і надіялась.  Та марно. Невиліковна хвороба  сточила батька, повільно але впевнено. І батьківський дар несприйнятливості до магії обернувся для нього прокляттям.

Дякуючи батьковому брату, Седріку Уеслі, ми не опинились з матір’ю на вулиці. Він забрав нас в столицю, і допоміг винайняти невеличку мансарду.  Матінка прийняла допомогу діверу з великою неохотою, наступивши на свою гордість.  Але здається нервові переживання за батьком, втрата маєтку, підірвали її здоров’я, і мати й сама заслабла. Не відразу, але хвороба зточила її, і вона все рідше виходила з дому, перекладаючи як хатні справи, так і заробіток грошей, на мої плечі.

Білі двері дядькового дому невпинно наближались, і я зосередилась на них. Невисокий ганок, широкі відполіровані сходи з мармуру, які легко подала в два кроки. Потягнула за шнур срібного дзвоника, і двері миттю широко відчинились, пропускаючи мене в прохолоду будинку. Чорний раб поклонився мені, виражаючи покірність, а от  його ебенове обличчя не мало жодних емоцій. Ліш тріпотіли ніздрі широкого приплюснутого носу.

- Господар чекає на вас.

Я кивнула, дорогу до кабінету Седріка Уеслі я знала.

Я переступила поріг кімнати, обставленої суто по чоловічому – темні панелі, важкі портьєри на вікнах, чорна павутина кованих гратів каміну, і темного дерева полиці з книгами. Посеред кабінету, неначе острів у морі, стояв чорний стіл, обкладений паперами. Дядько саме продивлявся якийсь папірець, але побачивши мене відразу кинув його в загальну купу, і піднявся мені на зустріч.

Щось не пригадую, щоб раніше він так бурно реагував на наші зустрічі. Скоріше сприймав це як необхідність, і манери у дядька були жахливі, одним словом вів себе як і годиться поводитись з бідними родичами. Іноді з якогось дива намагався допомогти грошима, та з тих пір як я влаштувалась в театр, і копійки від нього не брала. Не хотіла бути йому ще більше винною. І так в його блискучих як ґудзики очах іноді читала якусь інтригу відносно моєї персони.

Дядькові було років за тридцять, але виглядав він на всі сорок п’ять – давався в знаки холостяцький спосіб життя, часті відрядження, загули між ними, і нервова служба. Допоки ми з матінкою жили в графстві Гілкріст про дядька я чула дуже мало. І треба відмітити близьке знайомство не принесло мені великого задоволення, з причин зазначених вище.

- Ліз, я співчуваю, - замість вітання промови дядько. І скорчив на своєму обличчю відповідну скорботну гримасу.

- Не варто, - я намагалась тримати себе незалежно, і не показувати в якому розпачі була ще вчора.

- Похвально те, як ти тримаєшся, - дядько вказав мені на велике плюшеве крісло, запрошуючи сісти навпроти нього.

Що йому відповісти? Голос пропав лише тиждень тому, і новина не встигла прокотитись по столиці. Але коли пікантна плітка дійде до королівського двору - Прима Королівського театру, чий спів приїжджав послухати сам Арман ІІІ, втратила голос, мені мабуть доведеться втекти із столиці. Що ж, оскільки дядько в курсі, значить залишилось мені не багато часу.  Седрік ніби прочитав мої думки.

- Не хвилюйся, те що знає наша служба, поки ще не знає більше ніхто. Та якщо ти не заспіваєш за тиждень чи два, скандалу не оминути.

- Ви за цим мене викликали до себе? – зітхнула я, все ще не розуміючи що за гру дядько затіяв.

- Власне так. Ми ж не чужі люди, ти моя єдина племінниця, Ліз, і я маю право хвилюватись за тебе, - з його вуст можна було б хлебтати мед. – Я провів слідство, і здається здогадуюсь в чому річ.

- Справді? – йому вдалось мене зацікавити.

- Ось, - дядько підхопив папірець, який читав до мого приходу, і помахав ним перед моїм обличчям.  – Мені стало цікаво, що могло позбавити тебе таланту, якщо єдиною твоєю силою отриманою у спадок від батька є несприйнятливість до магії.

- І? – я затамувала подих, очікуючи відповідь.

- Настоянка з болотних трав. Остін Буве, твій колега по цеху, купував таку в бокора, - і дядько кинув мені в руки папірець. – Всі інші питання ти зможеш йому поставити й сама, чи не так?

- Навіщо ви цим займались? – очікуючи якийсь підступ запитала я, автоматично підхопивши звіт дядькових шпиків.

Седрік Уеслі працював на розвідку короля. І я його не просила займатись розслідуванням мого нещастя. А знаючи дядькову хтиву натуру, можна було очікувати якогось підступу. Я не помилилась, дядько потер присипані сивиною скроні, ніби відганяючи головний біль, і промовив:

- Мені дійсно треба твоя послуга, Ліз.



Анна Пахомова

Відредаговано: 24.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись