Вороги по неволі

Розмір шрифту: - +

глава 10

Глава 10

Карвілеж типове провінційне містечко. Вокзал брудний і непривітний. Темношкірі носильники очікують команди забрати багаж у білих панів. Повітря гаряче, пропечене  сонцем і дихати ним важко. За той час, що ми крокували до екіпажу нам зустрілось кілька білих місіс, які тримались одна одної, і набожно притискали томики Біблії до грудей, ковбой в брудному жилеті і засмальцьованому капелюсі, і один пристойно одягнутий містер з золотим ланцюжком кишенькового годинника на боку і тріснутим пенсне на носі.

Містер Елрой не давав часу дивитись навкруги, швиденько запхавши мене і Ешлі в тісний і задушливий екіпаж. Одяг миттєво намок від поту і прилип до тіла. Кучер поспішав, і мене бовтало на сидінні екіпажу, змушуючи відчути кістлявим задом всі камінці і вибоїни на шляху до загадкового маєтку. Тому моє полегшення не знало меж, коли нарешті у в вечірніх сутінках екіпаж сповільнив свій хід, а потім і зовсім зупинився, і двері розчинились впускаючи в пекельну  коробку свіже повітря, напоєне ароматом магнолій.

Вітерець торкнувся спітнілих скронь і налиплого на чоло волосся, я з насолодою втягнула в легені солодкуватий запах, і завагавшись, опинилась в руках велетня-мулата, який безцеремонно підхопив мене за талію і витягнув із екіпажу. Уважно роздивився в світлі ліхтарів, і задоволено розтягнув у посмішці товсті губи:

- Ти ба як розчервонілась, маленька біла міс,  - обернувся він до когось з іншого боку карети. – Але після мене і не так червоніють!

Я дивилась у відповідь, спопеляючи темношкірого поглядом, відчуваючи як мене охоплює лють: та що він собі дозволяє!

- Пусти її, - раптом втрутився містер Елрой. – Вона не для тебе.

- То міс не на навчання? – розчаровано промовив напівкровка. Але руки опустив, миттєво зацікавишсь Ешлі. – А ця?

- А цю повчиш, - погодився Джон. – Що ж до міс Ліззі, то її програма буде виключно теоретичною! І донеси це до свідомості всіх наших.

Я відверто не розуміла про що мова. Але постаралась зосередитись на більш нагальних питаннях – наприклад де можна помитись і щось перехопити? Їсти хотілось неймовірно. Дарма я відмовилась від обіду у вагоні потягу. Проте мої надії не збулись. Нас з Ешлі провели до невисоких вибілених вапном бараків, в таких зазвичай жили раби.

Над нами здіймалась громада будинку, в поодиноких вікнах теплилось світло. Але нас там ніхт не чекав. Тепер я зрозуміла, чому містер Елрой говорив про наше майже рабське становище! Жити ми мали не в будинку, вибудуваного в прекрасному колоніальному стилі – з колонами, статуями обабіч високих, в два людських зрости дверей, ліпниною на фронтоні, і великими арочними вікнами аж до підлоги. Сам будинок утопав в кущах і деревах, що затіняли стіни від спеки. НІ, темношкірий велетень вказав на двері в бараку, коротко пояснивши:

- Тут є вільні місця. Умитись можна он там, від вас смердить.

І махнув рукою на діжку з дощовою водою.

На щастя вода була не затхлою, і я з насолодою зачерпнула воду, бризкаючи собі теплою вологою в обличчя. Ешлі наслідувала мій приклад. Завівши опісля нас в барак, промовив до незворушно розміщених на лежанках фігур:

- Ей, хто не спить, тут дві ципи. Блондинка як завжди, а брюнетка – недоторкана! Почули?

- І що буде як її трошки пошарпаємо? – почувся лінивий голос із темряви, а у мене все в середині похололо від поганого передчуття.

- Не чіпати, то не примха хазяїна, а королівський наказ, - відповів незнайомцю велет-мулат. – Висновок зробиш сам, чи як?

Але у відповідь була тиша.  Тому наш наглядач грубо штовхнув мене і Ешлі в спину:

- Ну, ви тут всю ніч тирчати надумали? Живо по койках!

Нас вштовхнули в чорнильний дверний отвір, і двері за нашими спинами зачинились. Щось мені не добре, від усіх цих перемовин. І навіть Ешлі зайшла, насторожено озираючись, і по напруженій спині ставало зрозуміло, що дівчина вже не така самовпевнена, як раніше.

- Роздягайтесь! – почувся голос із темряви. Чоловічий голос, хочу зауважити. Тінь Великого Еда нависла над моєю головою, змушуючи панічно битись серце і озиратись в пошуках порятунку. В що я вляпалась на цей раз?

- Ви чули, що він сказав – я недоторкана! – якомога впевненіше крикнула в темряву. У відповідь почулись смішки. І спалахнув жовтий тьмяний переносний ліхтар.

В його світі до мене сунувся чоловік, високий, з довгим чорним волосся. Він здавався невимовно знайомий.  Серце відбило чечітку.

- Нейт? – ледь чутно запитала я, і вже ж відразу усвідомила, що помилилась. В колі світла стало видно обличчя чоловіка – широке, бронзове, в темними очима і приплюснутим носом, як і має бути в напівкровок тапучі.

- Ну може торкатись тебе ніхто і не буде, - незнайомець дикун підійшов до мене ближче. Я нервово ковтнула слину, усвідомивши, що на чоловікові одна пов’язка на стегнах, і його тіло лисниться в світлі масляного ліхтаря. Він провів рукою обводячи контур мого обличчя, але не торкаючись шкіри. – А от дивитись ніхто не забороняв! Одяг – геть, чи тобі допомогти?

Я перевела погляд на Ешлі. Блондинка покірно розшнуровувала корсаж сукні. Зрештою, якщо мені нічого не загрожує, то не варто провокувати когось на агресію, вирішила про себе я, і стала повільно знімати з себе сукню. Так само обережно роздивляючись обстановку. За межею світла рухали тіні, але я окрім незнайомого тапучі більше нічого роздивитись не могла. Лише знала, що їх там багато. Хтось важко дихав і щось шепотів, хтось тихо сміявся.

Нарешті сукня опустилась невагомою хмаринкою мені до ніг. Я залишилась в одній сорочці, корсеті і панчохах. Ешлі до того часу позбулась і того, і була в одних панталонах. Її повні груди важкими краплями колихались у відблисках ліхтаря, а ніжна шкіра золотилась, немов дорогий шовк. Але здавалось тапучі вона не цікавить, натомість темні, як терен, очі невідривно с прагло слідкують за моїми рухами.



Анна Пахомова

Відредаговано: 24.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись