Європа раком

Розмір шрифту: - +

18 червня. Дюссельдорф. Негр, фріц і єврей

Стандартні речі відбуваються, коли ти проходиш оці їхні паспортні контролі та взяття багажу в аеропорті (правда моя сумка виїхала на лінію перевернутою догори-дригом). Потім я думаю про те, що головне завдання на сьогодні – здати речі в багажне відділення та поїхати гуляти Дюссельдорфом.

Напрочуд великий аеропорт виявляється достатньо зрозумілим. Дуже допомагає знання англійської – повсюди знаки та таблички з німецької перекладені англійською.

Я виходжу із аеропорту із величезною сумкою, іду в багажне відділення. Золоте правило на кожен день – спершу запитуй, чи розуміє людина англійську. Навіть на перший погляд стовідсотковий фріц кілька слів – та і скаже тобі англійською.

Здаю багаж і відправляюся на пошуки центрального вокзалу, з якого відправляються усі автобуси моєї турфірми. Телефон здох. Я теж. По навігатору вдалося дійти на відстань сорока хвилин від аеропорту. Потім я побачив, що на знання моєї англійської усім насрати (як і знакам з табличками). І от я стою повністю мокрий, без найменшого натяку, куди курсувати далі. Злий. Стою і думаю, що треба повертатися назад. Агресивно налаштований, я майже біжучи, стрімголов знову ринувся в багажне відділення аеропорту (через сорок хвилин після того, як вийшов із нього). Там стоїть уже не та жіночка, яка приймала мій багаж. Я даю їй квитанцію із двома позиціями, вона бере її і через секунду виносить білий планшет і каже «До побачення!». Ну ти і капець-просто-задовбав-Вітя мурчу собі я і двадцять хвилин пояснюю їй, що мої речі виглядають зовсім по-іншому.

Нарешті, коли забрав їх, то ще й примудрився запитати про те, як дістатися електричкою до залізничного вокзалу. Спустився вниз і підійшов до розкладу руху потягів. Стою і дивлюся як баран на нові ворота. Раптом бачу поблизу негра. Підходжу і запитую англійською, як дістатися до вокзалу. Негр відповідає, що не розуміє англійської. Він виявляється негром-фріцем. Правда не нігером, бо як тільки ми зайшли у вагон, він пройшов з кінця до початку, поки не знайшов косоглазого єврея-фріца і сказав, щоби я дивився, коли він виходитиме. Негр сідає біля мене і я намагаюся створити видимість діалогу. Діалог виходить солідним. Негра звати Марат. Дякую за увагу.

Доїжджаю до вокзалу, де стоять автоматичні камери зберігання і треба закинути 5 євро, замкнути шафку і забрати із собою ключа. Проблема в тому, що євро-центи тут потрібні конче. Ними ти платиш за туалети, купуєш деякі квитки і т.д. Я пішов розміняти паперові гроші і заодно купив сім-карту в магазині турків «ARKA». Вигляд їхній був не такий вже і оптимістичний, я подумав, що найоб вже близько і що от зараз вони продадуть мені якусь палену картку, на яку будуть надзвонювати кредитори і банк продавця, або терористи, або ще гірше – невірна жінка чи гей-друг. Виявилося, що картка була абсолютно нормальною, за винятком 23 повідомлень від Salaman Bacik, які я знайшов у архіві.

Розправившись із камерою зберігання, я вийшов гуляти по Дюссельдорфу. Давайте так. Ось тут мав би йти опис доріг, людей, вулиць і т.д., які вони чисті, які вони класні і як всі тут від задоволення наярюють один-одному. Про це можна і в Інтернеті почитати.

Я скажу так – місто симпатичне. Чимось нагадує Одесу. І Львів. Я гуляю по історичному центру, де вузькі вулички набиті купою кафешок, і бачу головну особливість міста – купа іноземців. Ось китайці шниряють вагонами електрички. А ось двоє биків-французів прижали до стіни араба і пред’являють йому французькою, а він їм на ідиші. Ось група туристів із Таїланду, а справа із Іспанії, тут же тобі на зустріч рухається потяг із 20 відбірних індусів. Тебе просто поглинає ця атмосфера, ти розчиняєшся в ній і йдеш далі. Бачиш «Старе місто» (Alstadt), яке за понад 200 пивнушок називають «найдовшою барною стійкою у світі», занурюєшся вглиб. Сідаєш в кафе із назвою «Довбана Джейнс» зі свинею на вивісці і замовляєш... Свинину!!! Тобі приносять космічних розмірів порцію.

Летиш далі. Бачиш пам’ятник невідомому вершнику, а біля нього на всю площу горланить патлатий америкос. Ти аплодуєш йому, а він дякує тобі. Каже що пам’ятник класний, а ти кажеш так, наче rider on the storm, як у Джима. Він відповідає «Чорт забирай, я із самого ранку прийшов і думаю – от сьогодні хтось точно скаже, що це той самий Вершник, і ось ти це і сказав». Ми братаємося, я намагаюся в процесі забрати його коробку із євро-центами, бо ж на туалет треба, а він це палить, але усміхається і каже «На все добре», а мені чується «Полий мій цвіток, папуга», і я йду далі і виходжу на набережну Рейна.

Тут, прямо на сходах верхнього баму сидять місцеві. Просто сидять і розпивають пивас, сміються, їдять, та чорт забирай – роблять все, що хочуть. А поряд проходять полісмени і НІЧОГО нікому не роблять. І ніхто ні в кого не стріляє, і не збирається в натовп і не починає майдану.

От, учіться

думаю я

І рухаюсь назад. Потім сідаю в потяг і доїжджаю до своєї Nelly-Sachs Strasse. Піднімаюся на третій поверх, заходжу у свою маленьку кімнатку, роздягаюся, плюхаюся на надувний матрац і просто вирубаюся. З відбитими ногами. І от коли я сплю, у снах мені не ввижаються качки, або сморід великого критого павільйону. Я не прокидаюся посеред ночі від криків Арека, або від того, що Віталя зі своїм бронхітом курильщика починає ритуал кашляти о 2:30 ночі, або відповідати на дзвінок своїм п’яним друзякам.

Сон мій солодкий і прекрасний від того, що завтра – в Брюссель.



Mr_Sandman gives me a dream

Відредаговано: 20.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись