Врятуй мене від темряви

Розмір шрифту: - +

Глава 3 Перевірка

Глава 3

Перевірка

Настав ранок. Прокинувшись, я солодко потягнулася. Знаєш, так добре безмежно спокійно відпочити! Снодійне - велика річ. Іноді, ми приймали його по черзі, щоб добряче виспатися. Хоч як, але виходити з кімнати я не квапилася, адже там, на мене чекала неприємна розмова. Ти ж розумієш? Треба було б якось порозумітися з подругою. Стільки складних емоцій, яким я не можу дати ради. Що скажеш? Як реагувати на те, що я вчора побачила так, щоб не виставити себе дурепою. Стоп. Вже виставила, еге ж? Правильно.

Разом з тим, на мене налинули вчорашні спогади. По-перше, я не знала, що маю таку нестримну жагу до життя. По-друге, і не менш важливе - зустріч з "тим чоловіком". Загадково моторошна зустріч. Одночасно з цим, перед очима майнув дико жахливий образ розтрощеної вщент голови істоти. Долонями я закрила обличчя, ніби намагаючись сховатися від тих спогадів, які пробуджували первісні страхи. Підборіддя свербіло, болів живіт, лікті та коліна палали, наче від опіків. Тільки - но я спромоглася підвестися, в двері постукали. Даринка не дочекавшись відповіді боязко просунула голову.

- Доброго ранку. Ти вже прокинулася? - Вона зайшла, тримаючи в руках філіжанки зі запашною кавою. Напій зазиваючи димів, розпускаючи неймовірно солодкий аромат. - Я тут каву зварила. - Дарина виглядала зніяковілою.

- Проходь. - Подруга присіла поруч зі мною на ліжко. – Виглядаєш стомленою. – Дідько! Нічого більше в голову не йде. Звісно стомлена, бо я ж, як той бабак, якого треба було комусь чатувати.

- Я трохи дрімала. – Гірко усміхнувшись промовила Дарина.

- Це моя провина. - Чудово розуміла ситуацію, адже повернувшись додому в темряві, я могла привести за собою істот. Вони йшли на запах, і не находили нас, тільки завдяки заходам безпеки. - Пробач.

- Все добре. - Дарина поправила волосся за вухо, вона завжди так робила, коли казала не те, про що думає.

- Ні, я повинна вибачитись. Не треба було так гостро реагувати.

- Так. Що це було, чорт забирай? – Вона аж стріпнулася вся, нарешті, видала себе, знявши маску цнотливої врівноваженності. - Ти все ще відчуваєш щось до Вадима? Ми з тобою про це розмовляли, ти казала, що все в минулому?!

- Так. І ні. Це важко пояснити. - Декілька хвилин ми пили каву мовчки, обом було ніяково. Я не могла добрати слів, не через те, що їх бракувало, а тому, що й сама себе не розуміла. В той момент, в голові панувала суцільна каша. Чи розділяєш ти мої почуття? Може й ні, як не вистачало мудрої ради!

- Тобі треба привести себе до ладу та обробити рани ще раз. Вчора я їх промила і продезінфікувала.

- Дякую. - І тут мені, по-справжньому, стало соромно перед подругою. - Дарина, мені так совісно. - Я кусала губу, хотіла виправдати себе і не могла. - Ти... У вас це давно?

- Що саме?

- Ну, коли ви перейшли платонічну стадію? - Вона опустила очі. Чомусь виглядала дуже сконфужено. - Не відповідай. Я не хочу знати. Поки що. Мені потрібен час, щоб змиритися. - Я встала, сягнисто міряючи кроками велику кімнату.

- Я не думала, що в тебе ще є до нього почуття.

- А в тебе? Є? - Знову цей винний погляд.

- Мабуть. Я не знаю, що тобі, тепер, відповісти, щоб не засмутити ще більше. - Ми знову замовкли. Я важко зітхнула, не люблю невирішених ситуацій. Але годинник задзвонив, нагадував, що пора йти на роботу.

- Мені час збиратись. Тим паче, в мене сьогодні ще перевірка.

- Полю, нам треба буде поговорити й все з’ясувати, добре?

- Ми поговоримо, обіцяю. – Наразі, розмова не йшла, відверто кажучи, я не готова була до неї. Радо забула би про те, що сталося, видаливши вчорашній вечір з пам’яті зовсім. Адже, тепер, я знаю, що вони крутили романчик за моєю спиною. Ховалися, бозна-чому, від мене. Якомога швидше я зібралася й вилетіла з будинку, навіть не попращавшись. В грудях, набирала оберти така лють, що важко ставало дихати. Було відчуття, що мене зрадили. Треба заспокоїтися, дихати глибоко та сконцентруватися на майбутній перевірці.

Як пояснити тобі, людині, що живе вільно у світі, де не існує потвор, що таке перевірка? Що ж, уяви такий собі «контрольний пункт», який знаходиться у Вартових Вежах, які розсипалися по всьому місту, наче велетні. Раз у місяць, ми приходимо туди. З кожним окремо, проводиться бесіда одним із Вартових. Це була ще одна їх обов’язкова вимога. Навіщо, спитаєш ти? І справді, я теж замислювалась не раз над цим питанням. Їм просто, здається, треба було постійно всіх контролювати. Також я чула, що коли на людину нападала істота, то найчастіше, це приховували через страх. А згодом, вкушена людина перетворювалася на ЩОСЬ. Так, починалося суцільне пекло в домі, потім на вулиці й могло охопити все місто. Головне, не давати себе кусати! Вартові ретельно нас перевіряли. Тоді, мені здавалося це правильним, і зараз здається. Звісно, людина яка заразилась, боялася. Адже, коли її виявляли, або вона сама зізнавалася, то така нещасна зникала у стінах Вартової Вежі. І її більше ніхто не бачив і нічого про неї не чув. Так от, ти розумієш мій страх перед перевіркою? Мене не покусала істота, вона лише вхопила міцно за ноги, залишивши відбитки – браслети. Але, хто їх, тих Вартових знає? Можливо, я вже не вийду звідси сьогодні. Що ж, тоді не потрібно перейматися через Вадима й Дарину. Журні думки.



ПерсеФона

Відредаговано: 28.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись