Врятуй мене від темряви

Розмір шрифту: - +

Глава 9 Прощальна вечеря

Глава 9

Прощальна вечеря

 

     Вам знайоме відчуття суцільного невизнання, абсолютного заперечення тому, що відбувається? Ви вже нічого не можете змінити, і мозок відмовляється сприймати реальність? Так сталося і того вечора.

    Дарина готувала вечерю, тобто її кулінарські потуги важко назвати куховарнею справою, трясця, знов я за своє. Так от, я з винуватою посмішкою та вдаваною веселістю радо прийшла їй на допомогу. Намагалася делікатно підказувати, як зробити страву смачніше та прикушувала часто-густо язика, бо вчителька це - не професія, це - образ життя.

     Сидячи в кімнаті, ще півгодини тому, я кипіла від образи та водночас, відчувала полегшення. Звісно, нам потрібен час, щоб згадати, чому ми найліпші подруги і ми обов’язково налагодимо стосунки. Або ж ні. Най там як, а вони не будуть маячити перед моїми очима і я отримаю фору, щоб звикнути до їхньої пари. Мені доведеться шукати співмешканця, бо поодинці важко. Але то друга справа. Зроблені висновки підняли мені настрій і це помітила подруга. Вона, я так гадаю, відчувала аналогічне.

     За планом, ми повинні повечеряти всі разом. Дивно придумала, бо ввечері ми частіше зачинялися у схованці та намагалися перечекати ніч. Дарина пхекнула на моє зауваження та продовжувала рясно оздоблювати майонезом салат, який Вадим терпіти не міг. Про це промовчала, щоб не накликати на себе хвилю обурення, що жевріло всередині подруги. Так от, під час вечері я зобов’язана (вона повторювала це декілька разів) триматися байдуже. Всім своїм виглядом демонструвати, що нічого не маю проти їх відносин. І як висловилася моя подруга «відійти в бік». Все банально, але чому б і ні? Вона запропонує Вадиму горнятко чаю, і це буде символічним знаком вшиватися мені в свою кімнату. Дарина ж мала намір остаточно вирішити переїзд до Вадима. Навіть і оселю вже підшукала, якщо він не захоче ділити будинок з нею та своїм сусідом. Отже буде ніч. Вона запалить свічки. Така собі невимушена атмосфера, зі смаком небезпеки. За вікном казна-що, потрібно про це сказати, наголосила Дарина і, можливо, це - наша остання ніч на землі і бла-бла... Може тоді він нарешті розтане. Я спитала подругу, чому їй не зробити це в інтимній атмосфері. Наприклад, у себе в кімнаті, коли вони й так залишаться удвох. Отримала різкий погляд і відповідь про те, що Вадим не хоче мене бентежити. Тому спить на софі, коли залишається у нас. «Ось бачиш, до чого дійшло? Ця вечеря дуже мені потрібна», - додала подруга.

     Отже, все йшло за планом. Мені важко все це давалося - робити невимушений вигляд. Не дивитися на Вадима, підігрувати Даринці. З іншого боку, я сприймала вечерю, як прощальну з ними та з власною злістю. Навіть і не можу стверджувати кому їх переїзд найбільше був потрібен, мені чи Даринці.

     Ми дуже смачно повечеряли, сміялися, базікали. Поки не настали сутінки. Вони трошки змінили тон нашого вечора. Ми зайнялися приготуваннями: замикали вікна, опускали віконниці. Прискали кроповою водою біля дверей та на підвіконні. Вимкнули світло, Дарина запалила свічки, обережно розставила їх на кавовому столику. «Час вже йти подруго», сказала вона мені одними очима. Проте, я не квапилася. Ми тихенько перемовлялися. Прийшла ніч. Ми утрьох всілися на софу. Вадим сидів між нами. Була напруга. Так завжди, коли темнішає. І тиша. Ніхто нічого не каже, я сиджу. Не можу точно сказати, що зо мною було. Не могла піти й все тут. Зрозуміла, що Вадим, після її пропозиції щезне з мого життя, як і сама Дарина. Так станеться, мені кішки ревнощів гострими кігтями шкребли душу.

     - Що ж дівчата, дякую за компанію. Я, мабуть, буду спати. - Дарина кинула погляд в мій бік. Але я сиділа і дивилася на свічку, ніби й не відчуваючи її злих флюїдів. Ось Вадим встав, натякаючи, що нам пора розходитися по кімнатах. Адже ми зайняли його спальне місце – софу, на якій сиділи.

     - Може, ще чаю вип’ємо? - Майже крикнула я. На що негайно відреагували мої друзі роздратованим звуком "ШШШШШШШШ". - Вибачте. Так що?- Стоп, це сигнал – слово повинно було йти від Дарини.

     - Можна і чаю. - Вадим сів.

     - А я б випила чогось міцніше. – Процідила Дарина. - Полю, - майже гаркнула вона, - ти ж казала, що дуже спати хочеш. Не могла дочекатися, коли вже підеш відпочивати. - Натяк ніби прозорий, я це розуміла.

     - Спати? Ти така бадьора була цілий вечір! – Здивувався Вадим.

     - Ох, так! Спати треба... Після горнятка чаю. - Я дуже винувато подивилася на подругу.

     - Добре, тоді допоможеш мені! - Вона вхопила мене за руку.

     - Ти що таке витворяєш? Ми ж домовлялися?

     - Пробач Дарина, але мені так страшно стало залишатися на самоті. Не можу з собою нічого вдіяти.

     - Ти? Боїшся? На тебе це не схоже.- Ми майже навпомацки готували чай.- Так ти підеш чи як? – Це питання і її тон мене зачепили. Звісно, вона налаштувалася на приємний романтичний вечір, і на тобі. Але чому я повинна відчувати себе винною? Це вони, най їм грець, влаштували за моєю спиною роман і ще мали наглість скріпляти життя в нашій хаті.

     - Не ображайся. Дарина, чому ви не влаштували вечерю у Вадима?

    - Тому що, дурепа ти така, я хотіла, щоб він бачив тебе байдужою до нього. – Не знаю, що більше мене заділо, чи то слово «дурепа», чи то нахабний вираз обличчя подруги. Я роздратовано відкоркувала пляшку вина та зі злістю жбурнула напій в бокал.



ПерсеФона

Відредаговано: 28.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись