Врятуй мене від темряви

Розмір шрифту: - +

Глава 4. Ворожки. День другий

Ворожки. День другий

     На місті, де ще вчора була сцена, розташувалося ціле наметове містечко. Ворожки та відуни зі всєї країни приїхали сюди. Кожнен вивішував стяг із кольором своєї віри. Різнобарвні прапори майоріли під прохолодним вітерцем. Нас радо зустріли актори театру. Вони були пишно вбрані в національні костюми, як і вчора. Моя колишня учениця тримала в руках коробку. Там, як згодом мені розповіли, були мертві мухи. Їх потрібно було поховати всім неодруженим дівчатам. Таким чином, відбувалися оглядини, за стародавньою традицією. Хлопці спостерігали за цим процесом і могли дізнатися, хто з дівчат самотня та придивитися собі пару. Навіщо ховати саме мух і де вони стільки взяли, я не хотіла дізнаватися. І тим паче, приймати в цьому участь. Досить із мене Фьокли. Ведучий пояснив громаді, що ворожіння повинно початися з мене. Тому я йду до лісу шукати будинок Ворожки – володарки лісу. Він стоїть на межі нашого і потойбічного світів. Мені потрібно не просто пройти крізь нього, а перепросити дозволу на ворожіння у хазяйки цього будинку.

- Нумо, проведімо Фьоклу! Сюди любонька. – Ведучий впритул наблизився до мене й іншим, зовсім знайомим голосом перепросив: «Де твоя сукня лялечко?!», при цьому, його вискалене обличчя потворно викривилося, розтягуючи губи.

- Що ви сказали? – Але він вже розчинився у натовпі, полишаючи після себе шлейф запаху гнилля.

     Під оплески та музику пішла я юзом по вказаній мені дорозі. Вона була викладена червоною бруківкою. Хвилястою лінією довела ця стежечка до гущини. За мною зупинився натовп. Ступати туди мені було боязно, але дівчата запевнили в безпеці цього дійства. Червона цеглина була вже полущена і доволі стерта. Могли б і замінити її, стільки грошей деруть із приїжджих. Насправді, мені просто було до чортиків лячно, тому мій погляд чіплявся до всього, що попадало на очі. Несміло я пішла далі одна. В лісі було дуже холодно, вогко й одиноко. Він ніби жив своїм життям. Проте, непроханого гостя, в моїй особі, він зустрів приємними звуками: шелестом ще не опалого листя, запахом шишки та деінде зеленої трави. Мені якось розповідали, що цю хащу штучно висадили багато років тому. Широколистяний ліс складався переважно із дубів, буків, в’язів і кленів. Подекуди росли липи та граби. Я чула, що десь тут є кленовий гай. І якщо його знайти вночі (так робили наші предки), то можна зустріти лісних німф та перепросити їх про свою долю. В яку ж маячню вони вірили. Яка доля?

    Нарешті попереду себе я побачила хату. В казках її називали не інакше як «хатинка на курячих ніжках». Але насправді, вона стояла на курних «ніжках» - опорних стовпах. Слов’яни так називали пеньки. Дім був побудований зі зрубу сосни. Навколо нього росли червоні вітряниці та біленькі зубниці. На стіни казкового будиночка було всього два віконця – наглухо зачинені віконницями. Ні дверей, ні сходинок, ні будь-якого входу. Це ж напевно інший бік хати. Я стояла декілька хвилин чекаючи. Невже і справді слова з казки потрібно казати? Прочистивши горло жартівливо проспівала: «Хатинка - хатинка на курних ніжках, повернися до мене передом, а до лісу – задом». Нічого, жодного руху. Аж раптом, поміж кущів копитняку вийшла лисиця. Гарна руда красуня. Вона дивилася на мене з острахом, потім повела носом повітря. За нею боязно задріботіли двоє лисенят, не такі яскраво - руді як матуся, але доволі міленькі. Ця трійця дивилася на мене в усі свої маленькі чорні оченятка.

 -Вони чекають дарів. – Від несподіванки я зойкнула.

- Ілля! Мені потрібно вже звикнути до твоїх неочікуваних появ! Звідки ти тут взявся? – Він стояв коло стовпа дубу склавши руки на грудях. Виглядав втомлено, чорні круги під очима й не такий різкий погляд. - Які дари?

 - Щось попоїсти жінка! І ти ще маєш ступінь із міфології? Щоб хатинка тебе почула, спершу потрібно нагодувати тих тварин, яких зустрінеш.

- Так в мене нічого не має! І я не маю ступеня, поки що.

- Добре, що тут я. – З кишені Ілля дістав згорток паперу, дбайливо розгорнув його. В ньому було декілька шматочків сирого м’яса. Повільно, щоб не злякати тваринок, підкинув їжу в їх сторону. Лисиця наче чекала на це. Схопивши «здобич» потягла її до кущів. Лисенятка повторили кожен рух матері.

- Тепер можна йти далі.

 - А що далі?

- Кажи свої магічні слова.

- А вони подіють?

- Подивимось. – Ілля підійшов до мене. Його присутність позитивно на мене впливала. Тепло заповнювало мій внутрішній простір, і я не відчувала ту порожнечу, що ширилася з кожним днем. В той момент я усвідомила, що він в моєму житті був завжди. Ілля вже існував в голові, серці й душі. Все моє єство наче згадувало його...

- Це якось смішно. Ну добре, хатинка - хатинка на курних ніжках, повернися до мене передом, а до лісу – задом. – І дім ожив. Почали скріпити балки й дах. Наче до цього, якась омана ніжно огортала його стіни. Вона розвіювалася і перед нами, просочуючись ізсередини виступали на поверхні стіни чудернацької овальної форми двері, відчинилися вікна. По кутах хати стояли стовпи у вигляді атлетичного виду чоловіків. Вони тримали над головами подовжню балку – змію. Ми переглянулися з Іллею, він жестом запропонував мені йти далі. Тільки – но ми підійшли до ганки, як одна зі скульптур відкрила очі й голосно сказала: «Стій». Оце так! Це, напевно, фокус якийсь. Ніби оті міми в образі статуї чи пам’ятнику, починають рухатися, коли до них підходиш. Але ж так реалістична. «Стою», сказала я.



ПерсеФона

Відредаговано: 28.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись