Врятуй мене від темряви

Розмір шрифту: - +

Глава 5 І грянув грім. День третій

Глава 5

І грянув грім. День третій

     Тобі страшно? Мені було. Під візком, в обіймах чоловіка, від якого не знала чого чекати. І чи людина він взагалі? А та істота, що сповзла з обозу, невже в її лапі стиснута голова Фіфі? Заспівав півник. Один. Два. Три рази. Згинуть потвори? Щезне нечисть?

- Полю… - Голос Іллі висмикнув мене зі заціпеніння. – Вже світанок. Ми можемо йти. Ти дуже змерзла? – Ні, я здригалася всім тілом від жаху. Ніби не моє тіло, адже жоден член його мене не слухався. Я важко звелася на ноги. Мені було страшно дивитися на віз, але очі мене не слухалися. Серед соломи й засохлої крові було ясно видно великі чорні зіниці на білій склері очей. В них застиг той же пережитий жах, як і в моїх. Фіфіка була жива. Хвала Богам. Ми витягли її. Жіночка перебувала в надзвичайно шоковому стані. Все її тіло було натягнуто немов струна. Триматися на ногах вона не могла і декілька разів ледве не впала. Ілля всадив її на обоз знов і силоміць підігнув коліна, щоб посадити. Наскільки ж мала була ця жінка! Бідолашна дивилася в одну точку, наче її очі все ще бачили нічні страхіття. Я намагалася делікатно прибрати з її голови солому, що поприлипала до волосся, всуміш із чужою кров’ю. Руки тремтіли й делікатні рухи мені ніяк не вдавалися, тому окрім соломинок я висмикувала волосся. Хоча Фіфіка аж ніяк не реагувала на це.

- Я…Я не в…ввввввідразу зрозуміла де…де…я… – Фіфі сильно заїкалася. Певно через шок. – В..відкриваю…ооочі, а наді мнооою щщось тттаке. Ненажеррлиииво жерло щось. Це була чиїсь гголовааа. – Вона схопила Іллю за комір пальто. – Чиясь голова!!!! – Горлала рома.

- Так, я розумію. – Голос Іллі забарвився напрочуд співчутливим тоном, так розмовляють з маленькими діточками. Він лагідно взяв Фіфі за руки, – дивись на мене, в очі. – Не знаю, що він робив, але це подіяло. Вона заспокоювалася.

- Що трапилося? Я пам’ятаю, як ми сиділи за моїм чародійним столиком, а потім, такий різкий біль в голові. Аж поки я не відкрила очі й не побачила, о! – Вона закрила обличчя руками. – Де моя Ляля?!

- З нею все гаразд. І з чоловіком твоїм теж.

- Звідки ти знаєш? – З надією спитала вона.

- Просто вір мені, - Ілля дбайливо поплескав її по нозі, аж раптом, відразливо відсмикнув руку. – Ти з клану Сапороні?

- Так. – Невпевнено відповіла та, однак гордо задрала голову. – Ми останні представники великого народу.

- Ви - найгірше, що сталося з ромами. Ваш рід спаплюжив себе.

- Звідки ти знаєш про мене?

- Скажімо так, я теж маю деякі здібності. І зараз мені противно бути поруч з однією із Сапороні!

- А ти? Хто ти?! Чому я нічого про тебе не бачу?! - Фіфі щосили вдивлялася в Іллю, здавалося, своїм поглядом намагалася пропалити в ньому дірку крізь. Від напруги в неї видулася вена на чолі. Її голос знов перейшов на крик. Мені здалося, що якби вона хотіла, то змогла б оглушити своїм голосінням.

- Спи! – Він провів рукою по обличчю моєї нової подруги й та впала без тями на сіно за секунду.

- Що ти зробив? Ілля! – Хоча я і не була проти перепочити від її вереску.

- Не хвилюйся, вона отямиться через декілька хвилин. А мені час, я не можу знаходитись тут, тим паче з цим… - Він кивнув у сторону сплячої роми.

- А що з цими Сапороні не так?

- Якось іншим разом, добре?

- Най так. Ти кидаєш мене тут?

- Тобі більше нічого не загрожує, – він тримав мене за плечі, - ти тремтиш. – Дбайливо накинув на мене своє пальто. Гарне татуювання маскувало його напружений торс. Кольорове тату розповідало якусь історію: чоловік ніжно тримає за лице жінку. Їх обличчя закохані. Ось він віддає крила руці з кігтями, інша рука діє натомість роги. Далі жінка з першого фрагменту у відчаї простягає руки, а чоловік ледве торкається її пальців. «Чим закінчилася ця історія?» – Спитала я вголос.

- Мені і самому цікаво. - Ілля поцілував мене в лоб і щезнув. Не розчинився в повітрі, ні. Він швидко здійнявся у небо. Лише шурхіт крил говорив про те, що все реально. Я знаю, може це і маячня, але саме так мені здалося. Застібнувши пальто, яке було завелике, проте тепле, я збудила бідолашну Фіфіку.

- Підводься, лежебока!

- Що знову сталося? Де цей йолоп?!

- Цей йолоп відлетів і обіцяв повернутися.

- Дуже смішно.

- Фіфі, нам потрібно знайти твою сім’ю та моїх друзів. Ти зможеш йти? – Вона рішуче кивнула головою. Ми вирушили до Ріки. Фіфі весь час трималася за мене, її хитало. Вочевидь, після того удару по голові.

- Він, цей ідіот сказав, що вони живі, маю надію, що так і є.

- Ти просто йому вір!

- Ти довіряєш?

- Складне питання. Залишмо на потім. Зараз… - Але я не встигла закінчити, тому що перед нами відкрилася кошмарна сцена. На перший погляд здалося, що вони живі й просто сидять тут, під деревом, перепочивають. Сховалися під листям чарівної верби. Це були дівчата із театру: моя колишня учениця і дівчина личко-серденько. В обох були переламані шиї. І все. Я це до чого, ми натикалися на частини тіл, або ж на пошматовані тіла, а дівчата наче спали. Так охайненько присіли вони на дорозі під вербою. Тільки бліда шкіра і декілька трупних плям говорили про те, що вони мертві. Фіфі звернула увагу на те, що коло них лежало два вирваних чоловічих серця. «Це підношення», - сказала вона. Кому? І хто це зробив?



ПерсеФона

Відредаговано: 28.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись