Все почалося з того

Розмір шрифту: - +

4

- Ти ж не пропадеш? - запила у Антона Ліна. – Можливо, мені не їхати? Для мене це не терміново, я не хочу тебе залишати.

Вони стояли на пероні Київського залізничного вокзалу. На дворі вже падав перший сніг, а на календарі була зима. Холодний вітер свистів по вухам та хапав носи, залишаючи їх червонмии.

- Та ні, - заперечив він. - Їдь, все буде добре. Я раніше колись був сам, тому нічого поганого зі мною не станеться.

- Ну да, - засмучено відповіла дівчина. - Я тебе люблю. Будь обережним.

- Я тебе також. Тобі вже пора, бо потяг без тебе поїде, - сказав Антон, спостерігаючи як провідники заходять у вагони.

- Так, вже сідаю. Смішно буде так запізнитися.

Ліна обійняла Антона, а потім заскочила у синій потяг. Ще декілька хвилин вона махала йому у брудне вікно, а Зубрик посміхався. Він стояв, трішки згорбившись, та тупцяв ногами. Його думки були про Осінь, яка через півгодини мала чекати його на станції метро "Золоті ворота".

Як тільки потяг повністю покинув сірий перон, ноги хлопця дременулить геть з цього місця та кинулися бігти до метро. Він уже запізнювався. Осінь завжди дуже пунктуальна. Вона носила на лівій руці дорогий червоний годинник та приходила на будь-які зустрічі завжди вчасно, а на роботу ця дівчина з’являлася за п’ять хвилин до початку робочого дня. У цієї чарівної особи все було розписано по хвилинах. Це інколи дратувало Антона, проте він мирився з цим доволі успішно. 

«В цьому її особливість», - говорив він сам собі.

Зубрик добіг до метро, проте станція "Вокзальна" була закрита - невідомі знову замінували. Хлопець дістав з кишені смартфон та почав писати у телеграмі Осені. Паралельно його закидала повідомленнями Ліна. То дратувало, приходилося їй відписувати, вона мотала соплі, говорила як сумує за ним, та як хоче його обійняти. Антон відповідав їй так само. Добре, що телефон може приховувати в собі будь-яку брехню.

Осінь не відповідала. Антон почав нервувати. Маршрутка, як на зло, не їхала, а черга на неї вишукувалася кілометрова. Зубрик матюкнувся та пішов пішки. Це було правильним рішенням, адже якщо він би став чекати, то, можливо, вліз би лише в другий, а меоже й тільки в третій автобус.

Через двадцять хвилин він все ж таки добіг до місця зустрічі. Осінь стояла біля входу. В руках вона тримала телефон, та комусь активно писала. Зненацька дівчина підняла голову. Спочатку її обличчя не виражало ніяких емоцій, але потім, коли до мозку по нервам дійшло, що поряд стоїть Антон, посміхнулася та заховала телефон у свою чорну сумку.

- Чому ти не відповідала? - запитав він. - Я тобі писав.

Дівчина мовчала. Вона стояла та спокійно дивилася на нього. Її погляд був теплий на наповнений чимось світлим та приємним. Це злегка п'янило, але водночас з тим Зубрика брала злість за такий її своєрідний ігнор.

- Яка вже різниця, - нарешті залунав голос Осені. - Ти прийшов, а це зараз найголовніше.

Вони годинами гуляли по місту та розмовляли. Ця бесіда була легкою та не натягнутою, як в останній час було з Ліною. Він почував себе вільним, лише час від часу вібрування телефону в кишені повертали до реальності. Антон знав, що це пише кароока, але зараз не до неї. Вона все рівно скоро відійде у минуле та залишиться простим спогадом.

- Хто тобі постійно пише? - запитала рудоволоса дівчина.

- Та ніхто, - відповів Зубрик, згортаючи повідомлення Ліни з екрану.

- Гм, - продовжила вона. - Ніхто не пише, а телефон розривається. У тебе є якісь таємниці?

- Звісно ні. Нічого такого. Я лише твій, - збрехав він. – І до того, я не можу тобі брехати.

Осінь посміхнулася. Дівчина йому повірила та навіть не вмикала режим «Шерлок Холмс», як це постійно робила Ліна.

Вони провели разом  усі вихідні. Антон забув про все на світі. Він вимкнув телефон та ігнорував повідомлення Ліни, яка тим часом почала видзвонювати всіх його друзів. Від нервів дівчина рвала собі волосся на голові та вимотала усіх своїх рідних різноманітними версіями, що могло статится з Антоном. Вона не знала, що думати...

У неділю вечері хлопець повернувся додому, він не хотів покидати Осінь, довго прощався та тягнув час. За цими приємними вихідними, настане пекельний понеділок.

Зубрик закрив двері своєї квартири та гепнувся на диван. В руках Антон крутив телефон, та знав, що зараз його чекає скандал. Смартфон почав вмикатися. Це тривало вічність, а потім почалося: Антону прийшло від Ліни триста повідомлень в телеграмі, фейсбуці, інстаграмі та вайбері, а також сто пропущених дзвінків. Ситуація жесть. Мозок відмовлявся генерувати ідеї. Цю дівчину так просто не проведеш, але тоді йому це вдалося. Брехня про погане самопочуття та високу температуру надійно сіли на вуха Ліни, яка глибоко в душі не вірила в це.

- Яка ж я сволота, - сказав Зубрик, лежачи на ліжку. - Як можна було на таке повестися? Я жахлива людина... Потрібно було Ліні все відразу розповісти та не починати цього цирку. Я колись добалакаюся.

За вікном уже стояв день. Сонце вбило ранковий туман та починало нагрівати подвір'я. Антон виліз з ліжка на ґанок. У руках він тримав чашку заварної кави, а з кишені його зеленого халату стирчала шоколадка.



Eva_Basista

Відредаговано: 13.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись