Все правильно

Розмір шрифту: - +

Глава 1

 Різноманітне полотно буття,

Бо сплетене із візерунків Долі

Де кожна нитка - то чиєсь життя,

Свобода вибору, свобода волі.

 

Глава 1

 

Женя

 2016р

 

Світловолосий, спортивної статури чоловік 37 років, в одних джинсах стояв біля панорамного вікна і курив, задумливо вдивляючись в краєвиди столиці України. Ранок в Києві почався для нього, як завжди - до того, як про це повідомив телефонний будильник. Женя встиг прокинутись, поголитись, замовити кави, більш-менш привести до ладу кімнату, в якій будо проведено доволі насичену ніч, коли під класичну мелодію, яка, як на його думку, найбільше імпонувала ранку, прокинулась його прекрасна гостя.

- Вставай, сонечко. Я зробив каву і замовив легкий сніданок в номер. В нас пів години на збори, а потім мені потрібно на зустріч.- Женя лагідно провів по плечу сонної дівчини, яка зранку була не настільки вражаючою, як з вечора. Втім це було притаманно більшості дівчат. 

- Добре…- Рудоволоса красуня, не соромлячись власної наготи (та таку красу виставляти напоказ як витвір мистецтва потрібно!) кивнула і пішла до ванної кімнати. Женя схвально провів поглядом довгі ноги, трохи скуйовджене волосся по плечі, третій розмір «душі», і вкотре подумав, що дівчата в Україні гарнючі. Бери першу-ліпшу і маєш майже модель. У порівнянні з ними, жінки з Лондона, в якому від живе останні сім років, і його рідного Санкт-Петербурга, виглядали ну дуже скромно. Проте, хоч англійки, хоч росіянки, хоч австралійки, хоч українки – всі вони більш менш однакові як за інтересами так і в ліжку. Жодна не залишала по собі бажання чогось більшого, ніж просто отримати чи доставити насолоду. Ну, майже всі… Але мрії юності, то таке… Хоча, щоб там не було, а та мрія була теж українкою. Можливо, саме тому, він так довго обходив стороною цю країну. Спочатку свідомо, потім – за звичкою. Але юні роки та ілюзії давно  вже десь загублені на життєвому шляху. Роки, жінки, отриманий досвід, залишили від давньої занози лише легкий наліт романтики та світлого смутку за часами, коли він міг повірити у щось непідвладне логіці.

Женя повернувся до відмінного виду за вікном. Зараз Україна для нього – лишень ще одна країна, Київ - ще одне, чергове в доволі довгому списку відвіданих, місто… В міру зелене, в міру брудне, напрочуд дешеве, цілком мирне, як для столиці країни, що веде війну з його батьківщиною. Батьківщиною, але не країною з якою він пов’язував своє життя. Росія - країна агресор… Ну, це ще якось… Можливо незвично агресивно, але відповідає дійсності, не дивлячись на всі «святі» аргументи. Все ж Росія постійно десь там воювала, і далеко не всі військові конфлікти можна було списати на  «злих дядьків-загарбників», хоч як це намагалась зробити влада «великої імперії»…  Але війна в Україні… З країною рідні для такої кількості росіян, що сама думка про це здається ідіотською. Хто б міг подумати! Та якби йому сказали про таке колись, та навіть років п’ять тому, він би не повірив. Та розсміявся б такій думці, як дурному жарту! А зараз… Зараз, коли його рідна сестра потрапила до КПЗ за протест проти війни з Україною, коли його тітка відмовлялась з ним спілкуватись, бо він «не розумів величі Росії, бо проміняв її на поганську Англію»… Зараз, на жаль, він в це вірив і соромився. Але його батьківщина не зважала на сором якогось там громадянина Великобританії, як і на протести власних громадян. Взагалі ні на що не зважала, окрім якихось диких, середньовічних, бездумно-загарбницьких міркувань правлячої верхівки.

Однією з причин, чому Женя свого часу покинув Росію, було саме розуміння того, що цивілізоване суспільство ще не скоро побудується в його країні. Бо воно там потрібно дуже невеликому відсотку людей. Більшість же жила і живе мислячи якимось штампами, які жодним чином не піддавались здоровій логіці. Байдуже ставлення до всього на світі, включаючи власні умови проживання, агресія на спроби змусити побачити наслідки власних нерозумних вчинків, схвалення захоплення державою нових територій і ресурсів при повному невмінні їх використати з розумом, відношення  країни до власних громадян як до безкоштовного ресурсу, широко розповсюджена і занадто вільно себе почуваюча армія чиновників-хабарів, сповідування принципів «а після нас хоч потоп», «якщо не вкраду я, то хтось інший» – це все, що не влаштовувало особисто Женю. Але, якщо колись така ситуація змусила молодого хлопця просто шукати альтернативу для проживання, то зараз дикі, імперсько-агресивні амбіції батьківщини його просто жахали. Женя радів, що свого часу покинув Росію і щиро співчував українцям, які стали  черговим об’єктом  її уваги.

Проте, приїхавши до Києва, він був здивований – столиця України та її жителі не були схожі на пригнічених війною, що тривала вже другий рік. Дивлячись на них, взагалі здавалось, що ніякої війни і немає. Немає загиблих, немає понівечених, немає людей втративших майно та домівки. Місто було цілком мирним, в міру гостинним, в міру байдужим, і на вигляд – цілком безпечним. Навіть безпечнішим за Європу, в якій вже з лякаючою стабільністю останнім часом відбувались теракти.



Оксана Усенко

Відредаговано: 20.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись