Втрата

Розмір шрифту: - +

оповідання

Та не світи задницею, злилася Тамара.  Одягни щось нормальне, штани сповзли, що аж  видно шнурки так званої білизни. Ти що не розумієш, що так не гарно, вульгарно і неприємно дивитися.

    Софія  або, як звала її мама -- Соня  гмикнула й гидливо повела плечем:

    -- А що я такого роблю, всі так ходять. То ти стара  не розумієш, що зараз модно.

    -- Та гидко дивитися, коли сідниця мало не вся вилізла зовні. В хаті є чоловік і ти йому не донька, то ж веди себе порядно.

    -- А ти що, ревнуєш?

    -- Це невдалий жарт, то нема про що  говорити.

    -- Уф-фа! Як ти мене дістала, -- злісно прошипіла Соня.

    -- Чіпляєшся до всього. Мені краще було вдома --  сама собі господиня. Ти захотіла, щоб я сюди приїхала.

    -- А ти як там себе вела, змушена була забрати, бо вже  зовсім берега пустилася, “пішла по руках.” Соню, ти моя кровинка, я люблю тебе і хочу зробити все, щоб твоє життя було кращим.

    -- А ти знаєш, як краще?

    -- Думаю, що разом ми це можемо  вирішити.

     Тамара  вже в котрий раз роздумувала над своєю долею. Приїхала сюди не від добра, а з великої необхідності. Соня маленька, почали будувати хату, та сталося лихо з чоловіком на роботі. Все те мале й велике зав’язалося у великий  вузол проблем, на який, щоб розгребтись, потрібні були гроші . Тамара позичалася по людях, щоб врятувати чоловіка, але не врятувала, а борги давили залізними кліщами, їх треба було віддавати, а чим і де взяти? Свекруха  ще вчителювала, після смерті чоловіка, а згодом і сина, знаходила відраду в своїй роботі. Вона запропонувала Тамарі поїхати на заробітки, багато з їхнього села вже виїхали і не шкодували. Соня залишилася з бабусею, яка її безмежно любила. Тамара сумувала за домом, за донькою, за сімейним життям, яке було недовгим. Сліпа випадковість розтрощила все, як потрощила її чоловіка, що впав на будові разом з недобросовісно виконаним кріпленням. Вчилися вони разом  в Політехнічному, Іван став інженером, а Тамара влаштувалася в офісі на легшу роботу. Розпочали будувати хату, з’явилася бажана донечка, молоді та гарні, веселі і щасливі, мріяли про майбутнє. Але все полетіло шкереберть зі смертю чоловіка, Тамара не могла сама продовжувати будівництво.

    Перші чотири роки були важкими, але вдалося зробити документи. Їздити додому коштувало дорого і не виходило, бо,  щоб отримати папери, треба було мати постійну роботу. Тамара набралася терпіння й чекала. Їй, щоб потрапити сюди, допомогли знайомі, які за свою “турботу” взяли три тисячі доларів. Тамара ледве напозичала таку суму, не всякий хоче дати гроші і потім чекати, чи тобі їх повернуть. Тамара розуміла людей, тому  одразу почала віддавати позичене, а ще щоб не росли проценти, спішила передати побільше.

Ой не легкий цей хліб заробітчанський. Серце краяла розлука за донечкою. Кожної неділі вона спішила на переговорний пункт, щоб там з кабіни  поговорити з Сонею та свекрухою. Тижнями чекала, щоб почути милий голос донечки-сонечка. Передавала подарунки автобусами, купувала все найкраще, не жаліла грошей. Собі шкодувала морозиво купити, йшла в  Макдональд, бо там дешевше. Тамара в такий спосіб пробувала загладити свою вину та зменшити біль розлуки. Кожного разу, при розмові запитувала, що ще їй такого прислати, що їй подобається, що вона хоче. Якось так поволі розмови звелися  на купи й передай. Свекруха не раз їй казала:

-- Не балуй, вона ще того не сходила.

Та де там, тільки бачили очі щось гарненьке, руки вже  розкривали гаманця. А доня росла, росли й забаганки й ціни на замовлені витребеньки. Та хіба для однієї дитини, що росте без батька, чогось пошкодуєш, сама не з’їси, а дитині даси. На заробітках роки тягнуться  довго, для її донечки швидко. Залишилася в дев’ять років самітньою дитиною, а за чотири роки це вже було дівчисько, що кидалося в очі вродою і зростом. Це був той самий дурнуватий підлітковий період, коли думають, що вже дорослі,  а роблять купу дурниць. Войовниче й вперто відстоюють свої позиції та свободу, навіть, якщо на неї ніхто не посягає. Це коли думають, що можуть жити, як їм хочеться і ніхто не повинен вже контролювати. Соня ввійшла в той період войовничого дівчиська, перестала слухатися і реагувати, на слова бабусі відповідала грубо і брутально.  Старенька терпіла і зі свою постійною делікатністю пробувала нарозумити внучку. Але повчання і слова відскакували, як горох від стінки. Соня ходила по хаті в навушниках і слухала музику,не звертаючи уваги на зауваження бабусі. Росла, а з нею росли проблеми.

Подарунки вже не були такими гарними, бо мама не розуміється в моді і не знає, що тепер носять.  Соня вередливо вигинала губки і примхливо казала, що сама собі може купити і краще й дешевше. Тамара почала передавати гроші. Хотіла бачити обновки і Соня охоче демонструвала їй  через Скайп. Тамара бачила радісні очі дівчини і не важливо, що їй не все подобалося з того, що собі купувала Соня, але то ж вона носитиме те, що придбала. Свекруха пробувала щось сказати, але внучка нетерпляче перебила:

-- Ти не розумієш, тепер так всі ходять. Не бурчи, бо я тебе все одно не послухаю.

-- Соню, як ти з бабусею розмовляєш? -- не втрималася одного разу Тамара.

-- А що, то ж я одягатиму те, що купила, то чого вона лізе зі своїми повчаннями.

-- Не смій, грубіянка, так не можна розмовляти зі старшими, то твоя бабуся.-- Тамара не могла повірити своїм вухам, що то її донечка так відповідає старшій жінці.

-- Як ви мені набридли зі своїми нотаціями.

-- Якщо ти так себе вестимеш, то я гроші перестану передавати, заспіваєш іншої.



галина галагдіна

Відредаговано: 15.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись