Характерник

Розмір шрифту: - +

12

Та саме в цей час почувся слабкий вигук нічної птиці чи тварини. Обоє козаків завмерли. Добре почути їм завадило шелестіння їхнього одягу і трави під ногами. Тепер же обоє стали непорушно навіть не думаючи перепитати одне в одного чи чув інший те ж саме.

За якусь хвилину звук повторився. Орест присів у траві і так само тихо відповів на поклик. Хвилин десять все було тихо. Вуха козаків перестали сприймати гамір табору і слухали лише степ поза ним. Аж ось почувся обережний шелест трави і прямо з-під ніг Северина виринув Тихий.

Паливода не розгубився бо, хоча і збирався вже йти, але душею ще вірив у чудо, яким в той час була б поява Федора з компанією. І це чудо здійснилося.

До Северина підійшов Федір Тихий і Мартин Соболь.

- Скільки вас? – запитав Паливода.

- Тут сотня і трохи далі ще три, – широко посміхаючись відповів Тихий. – Ці чотири сотні віддано під твоє командування.

- Добре, добре, – збирався з думками Паливода.

- Тертий з військом напоготові. Почнуть атаку, коли почують три постріли один за одним.

- Добре. Це ми організуємо, - лукаво всміхнувся Вбочка.

- Значить так, - Северин зсунув брови, - Вбочка, Соболь беріть ще одного-двох козаків і давай гулять по табору наче п’яні. Але далеко не відходьте. По готовності зробіть три постріли підряд вгору в честь великого хана та світлого мурзи і обережно просувайтесь сюди. Самі не залишайтесь бо коли татари зрозуміють що сталося, не будуть розбиратися хто з козаків свій, хто ні. Вбочка, ти старший.

- Зрозумів. Усе зробимо.

- Ми з вами, - продовжив Паливода до Тихого і компанії, - як тільки почнеться атака, нападаємо з цього боку і відрізаємо полонених від основної маси татар. Це дасть нам змогу вберегти полонених і навести паніку в лавах ворога. Часу немає. Вже зараз світати почне. Всі будьте готові.

Серце Паливоди калатало як у школяра, що мав вперше виступити серед людей з віршиком. Тут і страх, і бентега, і рішучість показати себе, адже вчив, старався. Брати, сестри, батьки та всі присутні дивляться на тебе. Не маєш права підвести. Як не пам’ятаєш слова, то вигадай свої. Не вішай носа, не здавайся. До останнього іди. Через глузування, іронічні посмішки та поблажливі вирази обличчя. На кожному етапі життя ти в бою. Кожного разу на певному рубежі. Бути чесним перед собою – головне. В усьому, що не по тобі – твоя вина. Бути козаком – бути собою «від» і «до». Така наука була в Запорізькій Січі. Тут, в щільному колективі, нічого не приховаєш. Тут ти як на долоні. Може не зразу. Але з часом всі взнають тебе як облупленого. Тому немає сенсу вдавати з себе бог зна кого. Ти є ти. Ніхто тебе за твоє єство не дошкулятиме, якщо ти душею відданий Січовому Товариству.

Так зараз налаштовував себе Паливода. Його губи аж трусилися від бажання виразити свої думки в словах і підбадьорити побратимів. Але в даній ситуації жодного зайвого слова навіть пошепки не варто було вимовляти. Та серце і розум характерника не мали таких меж як голос. Тому настрій Северина передався всьому загонові, що перебував поруч. Кожен козак відчув відчайдушний поклик серця до подвигів. Кожен відчув відповідальність за життя полонених. І всякий був готовий померти за їх свободу.

Цей духовний підйом раптом був підтриманий раптовими пострілами з самопалів. Їх було три і відбулись вони по черзі. Тільки згодом козаки дізнались, що перший постріл зробив Олег Цвіркун. Він саме знаходився в наметі мурзи, коли його дістав настрій характерника Паливоди. Серце Цвіркуна зжалося і враз перед його очима постали жахливі картини, що стали реальністью через його діяльність. Душа Олега виявилась не настільки сильною, щоб вчинити дії, які згладили б руйнівну дію його вчинків. Наприклад, вбити мурзу. Тому він мовчки і безцеремонно розвернувся обличчям до виходу і спиною до мурзи, коли той саме щось розповідав. На кілька секунд татарин аж втратив дар мови від такого нахабства і неповаги. Він знав, що козаки не відрізняються вишуканими манерами. Особоливо в походах. Але це було занадто навіть для них. Його очі налились кров’ю. Мурза ніяк не міг залишити подібне ставлення до себе безкарним. Тим більше, що в наметі в цей час перебували інші його піддані. Вони все бачили, отже спустити це з рук козака означало б втратити повагу своїх підлеглих.

- Привести його сюди! І не церемонитись! - кивнув він у бік виходу.

Та одразу після цих слів знадвору почувся постріл. Відійшовши декілька кроків від намету, Цвіркун дістав пістоль і вистрілив собі в серце. І хоч зробив він це через докори совісті за свою зраду, в останню мить думав він про інше. Про те, що постріл в голову спотворить його обличчя, а може і відірве частину голови. А постріл в серце зробить в його тілі тільки неіличку дірочку, через яку плавно витече його життя. Він не хотів мати страшний вигляд. Олег дістав самопал, направив його собі в ліву частину грудей, тримаючи однією рукою за руків’я так, що на гачку лежав великий, а не вказівний палець. Іншою рукою тримав дуло пістоля направленого в серце, щоб не промахнутись.

- Але ж як незручно, - подумав.

І постріл.

Він не знав і не міг знати, що його тіло так і залишиться лежати там де впало від власної руки. Ніхто не зверне уваги на те який він має вигляд. І ніхто не вимовить нічого про його славні подвиги, і навіть не поховає по-християнськи. Бо за кілька секунд після його пострілу пролунав ще один постріл десь зовсім недалеко. То був Орест Вбочка, який не хотів нехтувати такою можливостю збентежити противника. Тому, після, по суті, раптового пострілу сам націлившись в небо та вистрілив. Після цього дав знак Соболю і той теж не вагаючись вистрілив в зірки.



Dmytro Chornota

Відредаговано: 16.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись