Характерник

Розмір шрифту: - +

14

Коня Лесь не мав, тому вони сіли вдвох на Северинового і рушили в дорогу. Таким чином багато не проїдеш. І кінь томиться швидше, і вершникам вдвох на одному коневі незручно, тож довго не просидиш. Їхали неспішно і що дві години спішувались і йшли пішки, даючи таким чином відпочити конику і самі розминали отерплі ноги. Паливода розумів, що таким темпом вони до морозів можуть не встигнути повернутись. Та, на щастя, він знав тут неподалік один редут, господарем в якому був давній знайомий козак Кривий Максим. Прізьвисько Кривий причепилось до нього після того як в одному поході в бою пошкодив собі ногу. Рана була страшна. Максим не міг самостійно пересуватись навіть верхи. В поході такий поранений – тягар для всіх. Та Паливода не покинув товариша і виходжував його як міг. Він постійно обробляв рану приготованими з цілющих трав мазями та настоянками. Козаки вже пропонували відтяти ту ногу. Так простіше. Та, навіть коли сам поранений на це згодився, Северин не дозволив цього зробити. Козаки тільки руками розвели і махнули на Максима рукою. Однак, пройшов час і рана почала затягуватись, а ще пізніше Максим потроху вже ставав на ногу. Врешті рана зникла, залишивши по собі тільки шрам. М’яз, првда, повністю не відновився, тому Максим помітно накульгував, через що серед козаків йо почали називати Кривим. Той не ображався на прізвисько. Така козацька, можна сказати, традиція. З такою вадою ходити в походи було дуже небезпечно, а жити в Коші без походів Максим не хотів. Тому він дістав усі свої збереження з минулих походів і заснував редут південніше Січі, вирішивши таким чином їй допомагати.  

Северин вирішив заїхати до нього. І старого друга провідати, і, як Бог дасть, роздобути коня молодому козакові. Для цього, правда, довелося зійти з наміченого шляху і дати чималий гак та все рівно так буде швидше.

До хутора Кривого приїхали вже поночі. Однка в дворі ще чути було якийсь рух. Северин підійшов до воріт і голосно в них постукав. Тут же почувся несамовитий гавкіт собак.

- Кого там чорти принесли? – почувся басистий голос з-за воріт. – Іди геть, бо ті ворота будуть останнім, що побачиш в житті.

- Це так ти подорожніх приймаєш? Хіба ж це по-козацьки? Дві християнські душі стомились, блукаючи по степу, а ти проганяєш? – відповів Паливода.

- Цей голос давно не чув. То ти, характернику?

- Я, Максиме.

Хортів хтось покликав і вони перестали лементувати. Ворота відчинились і двоє побратимів обнялись і розчоломкались після тривалої розлуки.

- Ти не ображайся, Северине. Зараз такі часи, що обережність не завадить. А тут ще й татарва поруч крутиться. До мене ще не приходили, але маємо тривожні вісті від сусідів.

- Та я розумію звісно. А що за татари? Ми ж недавно розбили їх.

- Невеликі розрізнені чамбули гуляють степом. На великий похід зараз сил нема, то вони посмикують. Великої шкоди нема від таких, але досаждають як гедзі. Благо, жнива позаду, то в полі людей нема. А це хто з тобою?

- Це мій джура, Лесь. Здибав у степу. Сам на річці жив.

- Сам? – здивувався Кривий. – Самому в степу жити, то великий хист треба мати.

- Так і є, - підморгнув Максиму Паливода.

- Ясно. Ну що ж ми стоїмо. Прошу в дім дорогих гостей.

Подвір’я було просторе. Ціла площа. В її центрі стояв дім. Досить великий, порівняно з іншими, що були розміщенні півколом біля «площі». В великому будинку жив господар з сім’єю, а саме з дружиною Василиною та дочкою Поліною. Поліна була їм не рідною. Своїх дітей вони мати не могли. Тому, коли багато років тому вони знайшли в степу неподіалік мертву дівчину з плачучим немовлям поруч, радо забрали дитя до себе. З часом Кривий з дружиною розповіли донці правду та показали могилу матері. Незважаючи на це, Поліна не перестала називати їх татом і мамою, хоча і навідувалась на могилу частенько.

Весь редут навколо був огороджений валом, частоколом та кількома невеликими баштами, на яких стояли вартові. Перед валом був викопаний рів, грунт з якого і утворював вал. Загалом редут був досить добре укріплений і захопити його невеликому загону ворогів було б дуже важко, враховуючи, що господарем був досвідчений козак у якого під рукою був чималий загін сердюків (вояки найманих піхотних частин).

В менших будинках жили робітники та сердюки, що їх наймав Кривий. Сердюки жили в окремому будинку. Так само окремо жили чоловіки і жінки, крім двох сімей, які жили кожна в своєму домі. Максим не був проти, коли серед його працівників виникали сім’ї. Він дозволяв і навіть допомагав їм збудувати свій дім. Щоб все було за Божим словом, Кривий запрошував священника, який узаконював шлюб і потім організовував пишне весілля за свій рахунок. Однак, це стосувалось тільки тих, хто був працьовитий та відданий. Був випадок, коли до нього втрапили чоловік з жінкою. Вони були ледачі і багато пили. Таких Максим виганяв досить швидко. І в тих обставниах то було єдине правильне рішення, адже при нападі татар від кожного жителя залежало життя інших. Тому, знаходження в редуті людей, яким нема віри, було неприпустиме. З часом в сім’ях з’являлися діти. Декому з них Кривий через свої знайомства допоміг виїхати в Київ чи інші міста для навчання. Інших сам навчав грамоті. Місцеві любили господаря. Коли рік видавався невдалим і невистачало плати за роботу, мало хто обурювався і покидав Кривого. Вони знали, що господар їх не обманює і допомагали йому як могли. З іншого боку, Максим був дуже суворий і вимогливий. Працювати в нього потрібно було до сьомого поту і ніяких виправдань він не визнавав.



Dmytro Chornota

Відредаговано: 26.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись