Хардвуди: Неістовий кулон Блакитного Ока

Розмір шрифту: - +

2 розділ

Мою душу непокоїло погане передчуття. І не через те, що я зайшла в величезний просторий зал, ні. Просто я нічого не розумію! Мою голову заполонили стільки запитань, що готова навіть розірватись. Я навіть не можу найти відповідей на деяких з них. Здивованість в моїх очах було легко замітити, адже ховати цю емоцію у собі не збиралася. Мені сміятися хочеться. Так голосно і щиро. А якщо мене замітять за істеричним сміхом, то подумають, «божевільна дитина втекла з психлікарні!». Але якщо
пороздумувати, якщо так й піде діло, то мені точно знесе дах. Я не така собі сильна духом дівчина, котра може втриматися від сильних натисків оточуючих чи своїх же емоцій. Іноді я можу заступитись за себе, сказати щось «зухвале», а потім звалити щосили. Таке було й не раз, тоді після таких розмов я просто ходжу всюди з насупленим лицем чи б'юсь об стінку дома і мучу свою совість. Але найчастіше зі мною була Ірина, котра прикривала мене майже завжди. Говорила їй, що я можу постояти за себе, якщо сильно вибістити. А це траплялося доволі рідко. Таке враження, ніби в мені живуть водночас дві особистості, котрі зовсім не схожі між собою. Одна частина мене — звичайна дівчина зі своїми вибриками, весела і товариська, а друга — закрита від світу темна дівиця, котра може напустити гнів і страх на інших. Це виходить так раптово, що навіть не відчуваю змін. Просто коли у розмовників спочатку буває іронічна посмішка, а пізніше розгубленість та «якнайшвидше звалення», то це виглядає доволі дивно і неспокійно. Зміни в настрої змінюються також раптово, що коли «приходжу» в себе — впадаю у втому.

Я відкрила двері до блоку і голосно охнула. Це те місце, в якому я буду жити!? Велика простора зала була просто дивовижною. Теплі матові тони стін, великі подовжені вікна і по боках розміщені широкі сходи на другі поверхи. Сама форма зали кругла, що здається, приміщення знаходиться у великій вежі. Високо на стелі висить хрустальна люстра. Посередині зали стоїть круговий диван, а під ним стелиться великий червоний килим. Давіться заздрістю, п'ятизіркові готелі, вас обіграли! Все було настільки гарно, що в мене перехопило подих.

Я пройшлася по великій залі й покружляла, високо піднявши голову і дивлячись на висячу люстру. Хотілося крикнути, але, на жаль, не могла. Вирішивши зачекати появи когось, я сіла на диванчик і буквально втопилась у м'якій спинці. Навіть не замітила, як голосно видихнула повітря. Вийшло зі звуком, вже боюся, що хтось почув.

Насторожилась... Прислухалась... Начебто нікого. Але мене чуйка не підводить. В спину прорізалось дивне відчуття, від якого стало дуже незручно. Плечима почала нестерпно рухати. Таке враження, ніби у спину врізаються багато гострих голок, в моєму разі, погляди. Я миттєво обернулась, але нікого не побачила. Проте, дещо все таке є. Недалеко від мене, приблизно на п'ять метрів, замітила майже прозоре тіло, яке нібито пливло перед очима. Дивно, і водночас цікаво спостерігати. Це ніби чийсь обрис, дуже схожий по формах людини. Я мовчки спостерігала, доки те «саме» не почалося швидко наближатися. Звуку не було, намов воно летіло у повітрі. Я на рефлексі відстрибнула від дивану і завмерла. Дехто підставив щось доволі холодне до моєї шиї. Я не дихала, лише дивилась на прозору штуку, що була навпроти мого обличчя на відстані кількох сантиметрів. Я не відчувала страх, лише цікавість і трохи здивованості. Я відчувала гаряче дихання на своїх вустах, поки «Воно» не стало видимим. Відчувся теплий вітерець, який пройшовся по мені, а потім повністю покрив тіло невідомого. Я думала, це буде якась істота там чи ще щось, але не людину з кинджалом, що так пристроєний до моєї шиї. Цим «Воно» виявився молодий хлопець, який зі строгістю і недоброзичливістю у погляді дивився на мене. Високий, міцною фігурою хлопець з широкими плечами та грубою шиєю. Овальне обличчя світилося настороженістю і злістю. Чому? Іскри в його чисто зелених очах говорили мені, що все до добра не доведе. Одягнений в ту ж саму форму, що ходили й інші адепти.

— Ти хто така? — Прошипів він. — Чого приперлася у цей блок?

Допит? Цікаво, цікаво. Проте, його ножик сильно притиснутий до шиї, а мені, чесно, не хотілося втрачати свідомість чи кров. Це так зустрічають гостей? Навести страх, що тобі спорють шкіру і ти помреш. Прийдеться говорити, можливо і відпустить, надіюся.

— Відпусти свою зброю, тоді відповім, — мовила йому.

— Звідки мені знати, що ти не втечеш? — зігнув праву брову хлопець.

— Мені це треба? — прищурила я очі.

Кілька секунд він дивився на мене, не вірячи, але все ж свій ніж забрав, прокрутивши на пальці й сховавши у себе на поясі. Тільки він руку з руків'я не забирав, бач, нападу, поки є шанс. Так, але... Та ти що! Я ж беззбройна. Мені що, душити його руками чи здирати з нього шкіру своїми неманікюрованими нігтями? Та й до того ж, у школах дозволяють носити ножики? Я вже боюсь думати про інших адептів. Що ще? Судячи по них може бути все: і меч, і пістолет, й навіть базука! О Господи, дурдом! За весь цей час поки я роздумувала над тією цим питанням, адепт роздивлявся мене з ніг до голови й підозріло зиркав.

— Говорити сама будеш чи насилу? — не терпілось йому.

— Мене підіслав сюди ректор, сказавши, що мені тут хтось може допомогти пізнати цю академію... — знизила плечима. — Якась дівчина має прийти... Не знаю. Я тут взагалі якась стороння. Стороння від світу. Капець! — і вдарила своєю долонею по лобі.

Я замітила як хлопець підняв брови догори. Від здивування, чи знущатися буде?

— Ка...пець? — нахилив трохи голову на бік. — Що це? Так, давай, не мусоль мені вуха. Кажи правду! — От набридливий хлопчина!



Елена Мирна

#407 в Фентезі

У тексті є: академія, магія, раси

Відредаговано: 01.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись