Химерні пригоди Жабки та її подруги П'явки

Розмір шрифту: - +

Зникнення П'явки

Комусь моя історія здаватиметься звичайною, комусь – напрочуд химерною. Хтось посміється, а інші добряче покрутять пальцем біля скроні. Ну що ж, вже як буде. Бо я просто не можу не поділитися з вами.

Отож, з чого б мені розпочати?  Я середньостатистична жабка, в міру гарна і в міру зелена. Звати мене Марія, і якби ж це було в щирих традиціях українських імен. Ні-ні, моя мати, грізна і поважна жінка, мала лиш один гріх – вона любила мильні опери. Що ж, ніде правди діти, в ті часи за  перипетіями Маріанни і Леонардо слідкували навіть у нашому маленькому ставку. Але я не про те.

Дехто каже, що наш ставок – справжнісіньке болото. А от і неправда. В нас все чистенько і охайно. Бобри-будівельники працюють над новими проектами, мідії щоранку і щовечора прибирають підводну територію. Є в нас і супермаркети, і парки – все, як у людей. Навіть поштарка є  з сусіднього села – Бабка. Пані, скажу я вам, легковажна – то газети мої забуває, то взагалі не прилетить. Але що поробиш – вітер в голові.

Сама я працюю солісткою у модному набережному ресторані. “Еге, той спів лиш кваканням назвати можна.” – посміхаючись, скажете ви. Ну, на велику сцену я і не збираюсь. Квакаю – і заробляю собі на власний будинок на березі ставка з видом на очерет. Ну а поки живу під водою – в невеликій квартирці за 30 мушель в місяць. Живу не сама. Моя сусідка – ще та П’явка. Дівчина вона непогана, але чіпляється мов той реп’ях. Та й гроші позичає, а потім плаче, що нема чим віддати. Гардероб у П’явки займає половину нашої оселі, але вона завжди випрошує мої речі – то кожуха їй дай, то босоніжки. А ще радить перестати їсти комарів і мух і перейти на вегетаріанство. Іноді хочеться втекти од неї і сумно поквакати наодинці. Але саме з неї все і почалось.

Майбутній день нічим не відрізнявся від попередніх. Прокинувшись, одразу вилізла на берег – погрітись під вранішнім сонечком. Було літо – пора тепла, веселощів і виступів на сцені. Задоволено поквакуючи, я повернулась до помешкання. П’явка вже мала прокинутись і гарцювати по своїй кімнаті, роблячи зарядку під поп-музику. Але з її кімнати не долинало жодних звуків. Я постукала і відчинила двері – та її не було. В кімнаті був звичний безлад – проте ліжко застелене. Це здавалось дивним, адже моя надокучлива сусідка завжди поверталась вчасно і на роботу без сніданку не йшла. Мій виступ починався лиш на заході сонця, тому було вирішено пошукати П’явку, а заодно – насваритись, як знайду. 

Вирішила почати з нашого, так би мовити, підводного царства. Проте жодна з подруг-пліткарок не знала, де моя чорноока сусіда. Як Окунь крав червону ікру з прилавка – бачили, як поважний дядько Сом поважно пропливав містом, лукаво підморгуючи всім – спостерігали. А де П’явка – ні сном, ні духом. “Теж мені, пліткарки. – с іронією подумала я і почимчикувала далі. Та де б я не питала і кого – ніхто її не бачив зі вчорашнього дня. До заходу сонця залишалось не так багато, а я все вешталась містечком. “Запитаю останню – і все. – вирішила я. – Можливо, лиш дарма всіх турбую. Може, П’явка пожартувала. Сховалась десь і сміється. Повернеться – і знову гармидер розведе”. Проте, не зважаючи на такі думки, зважилась постукати в останню мушлю. В цьому районі на краю ставка я знаходилась вперше. Тут знаходився лише один будиночок – невисокий, з перламутровими переливами. В ньому мешкала черепаха Віолетта – екзотична гостя, яка чомусь вирішила перебратись до ставка, хоча мала непогану віллу біля теплих берегів Італії. Подейкували, що давним-давно вона була закохана у дядька Сома, от і перебралась з прозорих вод у наше спокійне болотце. Проте сам дядько категорично заперечував плітки і сердито ворушив вусами – мовляв, як це, як він в житті не був на тих італійських курортах і роками бачив лише рідні водорості. Проте те не заважало жителям містечка продовжувати складати байки – чим ще займатись в ставку?

Віолетта з’явилась на порозі через кілька хвилин, заледве перебираючи лапами. Певне, їй заважала та штуковина, яку називають панцирем. Ніколи не розуміла, чому вона постійно носила його з собою – певне, дорога річ. Черепаха поважно подивилась на мене, але нічого не сказала. Я знітилась, та потім згадала, що часу не так багато, а П’явки досі нема і наважилась запитати. 

Не бачила, любонько. – мовила черепаха. – Може, до родичів помандрувала твоя подруга?

Та нема родичів в неї. – сумно мовила я. – Вона навіть до вашого району не запливає – не те що зі ставка зникнути.

Стривай-но. – задумливо продовжила черепаха. – Від нас неподалік є досить дивна місцина. Хоча…Навряд туди б хтось з озера пішов. 

Яка ще місцина? – здивувалась я.

Ну наше болітце – ще не весь світ. – всміхнулась черепаха. – Є місце, де багато всього є заморського та цікавого. Лиш там люди та тварини екзотичні…

Це ви про котів? – скептично посміхнулась я. –Знаємо, чули. Та навіщо П’явочці до міста йти?

Цього я знати не можу. Ну щасти тобі. – мовила Віолетта. – Лиш не йди через ліс. Там, кажуть, Баба Яга живе.

 Ага, ще б чого! Чула я ті казочки. Мене бабунею з хаткою на курячих ніжках не налякаєш. Та й лісом швидше стрибати.

Проте, коли зайшла у хащі, мені стало не по собі. Моторошно якось, навколо ні душі. Та й сонце заходить. Вже думала повернутись од гріха подалі, та як подумала, що десь моя бідна П’явонька страждає та не може додому повернутись, - відкинула страхи та застрибала швидше.



Safe Place

Відредаговано: 14.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись