Я Карма твоя

Розмір шрифту: - +

Розділ 2

Ти пішов, але я не знала, що мені робити... Як мені бути?
Я точно цього не хотіла. Все не так, напевно, все не так.

(Ю.Савичева - Я так тебя жду)

 

/Джулс/

Яскраве сонячне світло засліпило мене. Я протерла очі і спробувала зрозуміти де я. Дивилася, але не могла нічого побачити. Яскраве світло засліплювало мене знову і знову. Я спробувала поворухнутися, а й цього зробити я не змогла. Здавалося, що я не контролюю своє тіло. Мої руки і ноги наче були паралізовані. І від цієї думки я почала задихатися.

 У паніці, я почала спробувала вирватись з невідомого мені полону, але розуміла, що самій мені не вибратися звідси. Я почала кричати і кликати на допомогу. Але мене, чомусь, ніхто не чув.

 Я нічого не могла зробити, я була безсила.

«Це кінець!» – подумала я і відчула, як сльози котяться по моїх щоках. Я відчувала їх солоний смак, – «Це кінець! Мені не вибратися з цієї ями! З цієї безодні порожнечі і самотності.»

 Я ще довго продовжувала кликати на допомогу . Але, мені здавалося, що я тут зовсім одна. І мої старання марні.

 

 – Доню, заспокойся! Тихіше мила, тихіше, – чувся мені голос мами. Але я не вірила. Здавалося, що я просто марю.

 – Це не реально, її тут нет. Ні! Я тут одна і ніхто мене не знайде – шепотіла сама собі я.

 – Донечко, тримайся. Все буде добре. Лікаря! Покличте лікаря! – чулося знову здалеку.

«Мамочко, але чим мені він допоможе? Який лікар? Я ж не хвора. Я просто тихо вмираю...»– лунало десь в глибині душі.

 – Відійдіть, будь ласка! – раптом, почувся інший голос, більш грубий і жорсткий, але чужий мені, – Так, терміново в реанімацію її, у неї шок! ! Укол їй швидко! – останнє, що я чула, перш ніж безодня знову намагалася зжерти мене повністю.

 Коли я знову відкрила очі, яскраве денне світло боляче різало очі.

 Я примружилась, намагаючись щось розгледіти. Все навколо було чуже, незрозуміле. Меблів майже не було.

 «Дивно якось! Де ж я?» – промайнуло в голові.

 Спробувала підняти руку і протерти очі, але не змогла. Мої руки були зв’язані чимось незрозумілим.

«Як? Чому? Де я?» – тривожні думки заполонили мою свідомість.

 – Мамо... матусю... допоможи... – прошепотіла я, ледь чутно.

 – Доню, тримайся мила! Я зараз покличу лікаря! – вимовив голос схожий на мамин і тут же зник.

 – Так подивимося, що тут у нас, – знову пролунав грубий чоловічий голос, який, здається, нещодавно снився мені, – Так, показники, здається в нормі. Джулія, Ви мене чуєте? – запитав голос, – Якщо ви мене розумієте, то спробуйте хоча б поворушити правою рукою.

«Я чую Вас, я чую... Але не можу, не можу поворухнутися...» – кричала я, але мабуть тільки в моїй голові.

 – Як вона доктор? Скажіть що-небудь! – тривожно запитала у лікаря матуся.

  – Все в порядку, вона буде жити! – відповів чоловік і здавалося, що пішов.

 – Доню, все буде добре! Ти тільки тримайся! – промовила жінка і заплакала.

 Зібравшись з силами, я спробувала піднятися, але на жаль не змогла. Тіло все ще не слухало мене, здавалося, що на мене проїхався танк, адже боліла абсолютно кожна клітинка. Я спробувала знову відкрити очі.

  – Мамочко .... Мамочко, – прошепотіла я, ледь чутно.

 – Доню! Я тут, я з тобою, – відповіла вона.

 – Чому ти плачеш, мам? – запитала тихо я, але відповіді не почула.

 Мама сиділа на кріслі біля мене і продовжувала плакати.

 – Мам, ну не мовчи! Мам! – набравшись сил, прокричала я. Від несподіванки мама засмикалася на стільчику. Глибоко зітхаючи, вона витирала сльози, що без зупинки котилися по її щоках.

 – Сонечко, ти тільки не переживай... – сказала вона і взяла мене за руку, – тобі потрібно себе берегти. Ти пам’ятаєш аварію? – запитала вона, і на її очі знову накотили сльози.

 – Я погано пам’ятаю, що сталося. Все відбулось дуже швидко. А скільки я вже тут, мам? – відповіла я їй.

  – Два дні, дочко... – сказала мама.

 – А де Дімка і Макс? Вони в іншій палаті, так? – поцікавилася я, але вона не відповіла, а лише похитала головою і знову заплакала.

 – Мамо, ти мене лякаєш! Де мій брат? – запитала я, – Мам, де вони? Їм гірше ніж мені? Вони в реанімації? Мам, ну дай відповідь! Ну будь-ласка! – кричала я і молилася про себе, аби мої страхи не стали реальністю.

 – Джулія, донечко, подивися на мене! – тремтячим голосом промовила мама, – Ти повинна бути сильною, сонечко моє! – сказала вона і тут же замовкла.

 Побачивши в її очах біль і жаль, я зрозуміла, що все погано. Мої очі відразу ж стали вологими, а в горло стиснуло від болю. Хоітлося кричати, але я не могла.

 – Це не правда ! Не правда! – прокричала я, – Мам, скажи, що вони живі! Скажи, що все добре! Ну будь-ласка!

 Мама мовчала, але її погляд відповів за неї. Сльози котилися по моїх щоках. Я відчула таку біль, як ніби-то мене прокололи кинджалом мільйон разів.

 – Я хочу їх бачити! Я не вірю, що їх більше немає! – прокричала я, що було сили.



Мартіна Зоріна

Відредаговано: 25.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись