Я Карма твоя

Розмір шрифту: - +

Розділ 3

Якби би знав ти, як тебе я чекала;

Що я відчуваю, і що я втрачаю.

Я б тебе за собою повела, –

І дійшли б ми, напевно, до краю.

Я хотіла, щоб ти подзвонив.

Я так відповіді чекала...

(Ю.Савичева – «Прости»)

 

/Джулс/

 Після того, як я прийшла до тями то ще майже тиждень провела в лікарні. Хоча, серйозних травм, що загрожували моєму життю у мене не було. Лишень декілька подряпин та пару синяків, які я отримала під час зіткнення. Ну і розсічення брови, яке дуже швидко зашили. На думку лікарів, я йшла на поправку, а тому мене невдовзі  виписали із лікарні.

«Головне турбота і спокій, і вона зможе повернутися до нормального життя!», – сказав якось моїй мамі лікар.

«Та що може бути нормального після того, що трапилось? Яке до біса життя? Яке життя? Навіщо? І для чого?» – мені хотілося тільки померти! Заснути і не прокинутися ніколи! І з такими думками, я прокидалася і проживала кожен мій новий день.

 Весь тиждень, що я пробула у лікарні, мама і тато були зі мною, чергували біля мого ліжка то один, то інший. Я бачила, як їм важко: як вони дивляться на мене, як мама плаче крадькома, як тато нервово курить біля вікна. Я бачила біль в їхніх очах і від цього мені ставало ще важче.

«Чому я залишилася жити, а вони ні?» – я сто разів задавала собі це питання, але відповіді на нього у мене не було.

 Перші три дні в лікарні приходило багато друзів і родичів, щоб провідати мене. Та я весь час відмовлялася їх приймати, мені не хотілося нікого бачити. Не хотілося, щоб вони з жалем дивилися на мене. Мені взагалі нічого не хотілося. А після того, як я три дні поспіль відмовлялася їсти, до мене прислали психолога. Я розуміла, що лікарі намагалися допомогти, але що мені зараз допомогло б? Ні психолог, ні лікар, ні екстрасенс, ні священик, ніхто не зміг би повернути мені брата і коханого! Ніхто не зможе! Ніхто!

– Дочко, ну поїш хоч щось! – тремтячим і хрипким голосом промовила мама. Мені було дуже шкода бачити її такою розбитою, але моє серце теж розривалося від болю.

 – Я не хочу, мамо! Я нічого не хочу! Нічого! – відповіла я і знову заплакала, – Я не можу так жити, мамо! Я не хочу жити!

 – А про нас ти подумала? – вимовив тато, – Думаєш, нам легко з цим жити? Ти не одна кому боляче! – моє серце стиснулось вдвоє.

  – Я не знаю, як далі жити, тату! – відповіла я в істериці, – Я хочу побути одна, будь-ласка, – попросила я, схлипуючи і заливаючись солоними сльозами.

 – Гаразд, я піду.Потрібно зустрітися з батьками Максима і обговорити похорон, – сказав тато і вийшов з палати. В його голосі було стільки болю і злості, що мені стало соромно. Він мав рацію. Я не одна втратила рідну людину.

 – Відпочинь доню, я прийду завтра, – вимовила мама і теж вийшла з палати, залишаючи мене наодинці з моїм сумом.

 На наступний день прийшли батьки Максима. Це було жахливо. Ще гірше, ніж я могла собі уявити. Батько мого Максима, Леонід Федорович, був сам не свій. Завжди весела й життєрадісна людина, яка уміла і любила жартувати, тепер, весь час мовчала. Мама Максима, Тамара Олексіївна, ніжна і чуйна жінка, завжди доглянута і нафарбована, була бліда, як стіна, без макіяжу і з розпатланим волоссям.

– Мені так шкода, так шкода, – сказала я, як тільки вони увійшли в палату.

Тамара Олексіївна відразу ж підійшла до мене і обняла. Ми обидві одразу ж заплакали. Леонід Федорович був більш стриманим і тільки погладив мене по голові. Але, як би він не намагався тримати себе в руках, очі його видавали. 

 – Тихіше дівчинко, не плач, – сказала Тамара Олексіївна, не стримуючи своїх сліз. – Максим не хотів би бачити тебе такою.

 – Я ... я... я не можу без нього! – єдине, що я змогла сказати. Мені було боляче чути, як хтось говорить про нього в минулому часі. Як би я не намагалася, моє серце відмовлялося сприймати реальність.

– Ось, тримай дорога. Думаю це має бути у тебе, – промовила Тамара Олексіївна і простягнула мені маленьку коробочку.

 Тремтячими руками, я взяла коробку з рук жінки, яка так і не стала моєю свекрухою, і відкрила її. Всередині були наші весільні кільця. Біль стиснула моє серце, на очах знову виступили сльози. А в пам'яті замиготіли зображення того дня, коли ми їх купили.

 

Вранці мене розбудив телефонний дзвінок.

 – Привіт, соня! Ти не забула, який сьогодні день? – радісно запитав Максим на тому кінці зв'язку.

 – Звичайно ж, я нічого не забула. А ти, що вже передумав? – запитала я, кепкуючи з нього. Він засміявся і я відразу ж згадала, яка прекрасна у нього усмішка. Від цього відчуття в грудях стало тепліше.

 – Не передумав! Не дочекаєшся! – сміючись відповів Максим.

 – Добре, а то я вже думала йти і нового нареченого шукати! – уїдливо мовила я.  

 – Я тобі знайду нового нареченого! То йди збирайся, буду через годину, – скомандував Макс.  

– Добре Максимчику! Я тебе чекатиму! – радісно мовила я і скинула виклик.  

   Коли Максим заїхав за мною, я була вже нафарбована й одягнена, але ще не встигла поснідати. Та на мене чекав несподіваний сюрприз! Мій коханий встиг купити мені кави і круассанчики в моїй улюбленій кафешці біля свого будинку.



Мартіна Зоріна

Відредаговано: 25.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись