Я кохаю Вас, пане професоре

Розмір шрифту: - +

Розділ 7

Я прийшла за десять хвилин до закінчення зміни Богдана. Настала неділя, а отже, прийшов час виконувати мою частину домовленості.

Яна також вже була в кафе, тому ми взяли дві кави і зайняли один зі столиків.  Втім, це було дивно. Ми з цією дівчиною були малознайомі. Наше спілкування починалося й завершувалося на передачі зміни. Тому, ми переважно мовчали, мовчки попиваючи каву. Зважаючи на це, я зраділа, коли Яна нарешті зайняла місце Богдана, а ми з хлопцем вийшли з кав’ярні.

– То куди ми підемо? – запитала я у нього.

– В ботанічний сад.

– Ти серйозно?!

– А що не так?

– Якщо не помітив, то зараз початок лютого.

– І?

– На що дивитися в ботанічному саду взимку?

– Хм, а поглянь-но сюди, – Богдан вказав на дерево в метрах трьох від нас. На його розлогих гілках виблискував сніг. Сонячні промені надавали рослині майже магічного сяяння. – А тепер уяви собі місце, де таких дерев на стільки багато, що здається, ніби ти в королівстві снігової королеви. Хіба це не прекрасно?

– Справді, ніколи не задумувалася.

– Тобі треба частіше вибиратися на прогулянки.

– Тільки не взимку.

– Чому?

– Я мерзну.

– Є речі, які варті того, щоб трішки померзнути, – ми всміхнулися одне одному і пішли вперед.

Ботанічний сад виявився навіть чарівнішим, ніж я собі уявляла. Всі ці дерева, вкриті білими комочками, що виблискують на сонці і прекрасні краєвиди міста, якими можна було милуватися з деяких точок парку змушували мої очі розширюватися від захвату. Богдан вкрадцем кілька разів сфотографував мене. Виглядала я на цих знімках мило й кумедно водночас.

– Ти ніби кошеня, яке потрапило в кімнату з величезною купою фантиків, – засміявся Богдан, показуючи чергове фото.

– Та ну тебе, – мені стало дещо незручно.

– Та не соромся. Просто ти не вмієш приховувати свої емоції. І якщо чесно, це робить тебе надзвичайно красивою. Щирість  завжди була і буде чимось прекрасним.

– Е-е-е… Дякую, – чомусь в цей момент я згадала Дем’яна Семеновича. У моїй голові народилося цілком логічна, але геть непотішна думка: якщо я  не вмію приховувати позитивні емоції від Богдана, то, мабуть, те саме відбувається з негативними під час спілкування з викладачем.

– Давай сфоткаємося, – вирвав мене Богдан з думок.

– Нащо? – думка про спільне фото з цим хлопцем мене не тішила – я все ще не хотіла давати йому надію.

– Я майже рік мріяв витягти тебе на прогулянку, тому хочу мати фото доказ  того, що мені таки вдалося.

– В тебе купа фоток мене в ботанічному саду. Ти за сьогодні цілу купу їх зробив.

– Лізо, ну не будь ти такою.

– Якою?

– Відстороненою і зажатою. Це ж просто селфі.

– Ніяких селфі. Ненавиджу їх, – я сказала щиру правду. Ніколи не розуміла цього ажіотажу навколо фотографування самого себе. Відверто кажучи, це попахувало нарцисизмом.

– Окей, а якщо я попрошу когось сфоткати нас? – я мовчала, метикуючи, як відмовитися так, щоб не образити його, тому він додав вбивчий аргумент: – Якщо ти забула, то в тебе боржок, тому можеш вважати, що спільні фото входять в абонемент недільних дружніх прогулянок.

– А от цю умову в контракті ніхто не згадував, – пирхнула я, розуміючи свою поразку.

– Треба було читати те, що написано дрібним шрифтом знизу, – засміявся Богдан.

– Ну коли так, то шукай того, хто нас сфотографує.

Довго чекати не довелося. Через пару хвилин нам зустрілася закохана парочка. Ми стали біля старезного дерева, гілки якого опускалися аж на долівку. Богдан поклав свою руку мені на талію. Від несподіванки я різко повернула голову й ошелешено витріщилася на нього.

– Агов, голубки, дивіться сюди, – крикнув нам хлопець, який погодився сфотографувати нас. – Чи ви хочете фото в дусі сучасних модних тенденцій?

– Це як? – перепитав Богдан.

– Певно коли фотографуються дупою до камери, ну, максимум в профіль, – відповіла я.

– Ага, – підтримав мене «фотограф».

– А що поганого в таких фото?

– Взагалі нічого, якщо їх небагато… Але на сьогоднішній день є такі «кадри», в яких буквально весь Інстаграм завалений лише такими фотками, – пояснила я.

Ми сфотографувалися нормально і відпустили парочку.

– Так, в нас лишилося півгодини, – сказав Богдан, поглянувши на екран свого мобільного.



Tory_Chameleon

Відредаговано: 30.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись