Я кохаю Вас, пане професоре

Розмір шрифту: - +

Розділ 12

– Розповідай вже, подружко, що трапилося? – Надя поклала руку на моє передпліччя, чим і подала знак.

– Я так більше не можу, – я витягла з пачки серветку, зімітувала схлипування і серйозно так висякалася, подумки подякувавши нежитю, який взимку мене майже не покидає. – Я… я не-е-е знаю, що ро-о-о-бити… Ме…не… вже оштрафували на полов-и-и-и-и-и-ну зарплатні-і-і…

– Лізочко, я нічого не розумію. Чому тебе оштрафували?

– Я ж каза-а-а-а-ла, що Де-е-е-е-е-м’ян С-с-с-с-еменович, – я витягла ще одну серветку і знову висякалася, – не схотів перено-о-о-о-сити заня-ття.

– І як це пов’язано?

– А та-а-а-а-а-а-к!!! В мене змі…на… на четве-рту. Богдан погоди-и-и-и-вся виходити за мене, але начальник… силь…но рос-с-с-ердився, коли дізнався, – я знову зімітувала нову хвилю гучних ридань.– Мене т-т-т-т-очно звільнять…

– Я навіть не знаю, можливо, спробуєш підшукати іншу роботу?

– Я живу п-о-о-о-о-вніс-с-с-с-тю за сві…й рахунок. Що я маю їсти, по-к-к-к-и знайду но…ве місце?! До того ж… де я знайду  ін-ш-ш-у роботу, де можна бу…де суміщати її з н-н-н-авчанням?

– Не плач, до п’ятниці ми щось вигадаємо. Випий ось це, – Надя протягнула мені склянку з гранатовим соком.

– Що наприклад?! – я запустила в дію ще одну серветку, а потім взяла склянку і осушила її за один захід.

– Ще не знаю, але точно якось викрутимося, – вона помовчала трохи. – О, може спробуєш ще раз гарненько попросити Дем’яна Семеновича?

– Ага! Минулого разу він і слова не дав сказати. Ти ж знаєш, про подруг почав розповідати, – я помітила, як присутні, хто крадькома, а хто й не дуже, позирав у наш бік. Схоже, зіграла я правдоподібно.

– Ну гаразд. Отже, якось інакше впораємося з цією проблемою, не хвилюйся, – Надя злегка погладила мене по спині. – Краще поїж. Ти така бліда… Не годиться себе голодом морити.

– Не хочу, – подумки я молилася, аби ніхто не помітив, як у мене аж слина від голоду тече. 

– Треба. Давай, ложечку за твою подружку Надю, ложечку за маму… – вона дійсно почала намагатися нагодувати мене. Я почала потроху їсти, роблячи вигляд, що роблю це через силу.

– Задоволена? – буркнула я, коли прикінчила їжу.

– Цілком. Тепер можемо йти. Почекай мене хвилинку, – Надя віднесла дві таці з посудом і повернулася. – Ходімо.

Я підвелася, подруга обійняла мене однією рукою і ми потихеньку вийшли з столової, стараючись не дивитися в бік Дем’яна Семеновича.

– Ну як? Вийшло? Він повірив?! – накинулася я на неї, коли ми відійшли на безпечну відстань.

– Чому ти тут, а не в театральному? Я кілька разів нишком зиркнула в його бік, то він виглядав більш спантеличеним, ніж студент, який витяг той самий єдиний білет, який не вивчив. Хоча, якщо чесно, то погляди інших не сильно відрізнялися.

– Тобто він повірив?

– Думаю, так.

– Знати б точно… – я нервово прикусила нижню губу.

– Сьогодні-завтра дізнаємося. До речі, хочеш до мене на чай?

– Надю, я б з радістю, але в мене робота. Мене ж ще не звільнили.

– А, хм, щось я не подумала. Гаразд, тоді обіцяй, що зайдеш, коли вільна хвилинка буде.

– Звісно зайду, – я бігло чмокнула її в щоку й прискорила ходу, прямуючи до виходу. – До завтра.

– Бувай.

 

Я вперше з нетерпінням чекала пари з математичного аналізу. В цьому навіть була певна доля іронії. Дивно, але в середу Дем’ян Семенович не те, що жодного разу не зачепив мене, а й навіть до дошки не викликав, що сталося вперше.

Переписуючи останній на цю пару приклад, я згадала, як насміялася, коли розповідала сусідкам про нашу з Надею маленьку театральну виставу. Хоча, коли чесно, то я цим сміхом намагалася відгородитися від хвилювання. Погляди подруг розділилися. Тоня оцінила креативність моєї одногрупниці і також нареготалася від душі, а Іра, як і очікувалося, сказала, що ми не сповна розуму, і що треба було просто ще раз підійти до викладача і попроситися.

Коли пара закінчилася, Дем’ян Семенович сказав мені затриматися.

– Що Ви хотіли? – запитала я.

– Лізо… – викладач намагався підібрати слова. – Чому Ви не сказали мені, що додаткові заняття в один час з Вашою зміною на роботі?

– А-а-а… Звідки Ви про це дізналися?

– Я… випадково почув, як Ви про це Наді розповідали, в понеділок, – мені навіть трохи соромно стало. – Я і всі, хто був тоді в тій столовій, – ось це вже було більш схоже на Дем’яна Семеновича, якого я знаю.



Tory_Chameleon

Відредаговано: 30.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись