Я некромант.

Розмір шрифту: - +

"Флюїд тіла" 11

Я повернулась до Люциандра задоволена, бо няня мені сподобалась, вона навіть встигла навести лад у нашому маленькому домі, і Адель вона сподобалась, що найголовніше. Сестричці, я як могла так роз'яснила, свою відсутність, сказала що ще трішки й ми будемо жити разом.
Тиха вечеря, і я у своїй кімнаті чекаю 12 години. Що одягнути піжаму, ні, мабуть, щось просте потрібно, гардероб у мене бажає кращого. Я навіть не пам'ятаю коли останній раз собі щось купляла. Все думала про батька, і Адель.
Я вдягла прості світло сині джинси й у тон сорочку. Волосся заплела у косу.
Спустилась у підвал, як мені страшно, аж ноги підкошуються...
- Іди сюди!
Я зайшла у приміщення, тут погане освітлення, і дуже холодно, посередині було щось на подобі ліжка, тільки високе, мені діставало до пояса, я підійшла і провела рукою, холодне, тверде.
Оглянулась, Люциандр стояв біля дверей, і мовчки спостерігав за мною, він був зосереджений.
- Лягай і одяг зніми!
Я завмерла.. І знову подивилась йому в очі, такі холодні й чорні.
- Я не можу.
- Допомогти?
Я розуміла, що він не відступиться від свого, і що я тільки тягну час...та все одно не могла поворухнутись.
- Швидше рухайся!
- Відвернись.
- Яка різниця, я все одно буду бачити тебе...
Це все страшний сон, що він збирається робити?
Я розщепила ґудзики, зняла сорочку, і джинси, залишилась тільки у білизні...
Люциандр.
Я дивився як вона повільно знімає одяг, і безповоротно захоплювався нею, такою переляканою, беззахисною, і привабливою, гризіння совісті я не відчував, бо не збирався робити нічого страшного, просто взяти трішки її біополя, зібрати емоції, щоб потім використати у справжній церемонії.
- Так достатньо. Розпусти волосся.
Роздягатись повністю не потрібно, це тільки відволікатиме мене, і волосся розпускати також, це уже моє бажання.
(Соль)Я лягла на холодну поверхню, шкіра одразу покрилась мурашками. Що далі? Невідомість лякала..
Він підійшов і зав'язав мені очі пов'язкою.
- Що ви... навіщо?
- Тихо, ні слова більше, попереджаю. І не тремти так.
Та тут холодно, а я ще у білизні, і страшно... Я мовчки чекала, а він нічого не робив, чи робив, я нічого не бачу і не чую.
Холодна сталь на тілі, від цього дотику я сіпнулась і не змогла встати, я була наче паралізована. Досі мені було страшно, боязно, та зараз моя кров просто застигла, перетворилась у рідкий лід червоного кольору, крикнути, запротестувати, також не виходило.
Далі я відчула біль, він щось наче писав на моєму тілі, спочатку вище долонь, потім на ліктях, колінах, щиколотках. Було не так боляче, як страшно, я сама домальовувала у голові страшну картинку, що він зробить зі мною, і тремтіла, безупинну, мабуть, якби не це по стороннє заціпеніння мої зуби б цокотіли.
(Люциандр) Я взяв ритуальний кинджал, і на енергетичних центрах намалював ритуальні символи, після чого у спеціальну колбу зібрав "Флюїд тіла" він був яскравого кольору, дуже яскравого, такого я ніколи не бачив, я посміхнувся.
Потім взяв цілющу мазь і протер рани Соль, взяв на руки й відніс до її кімнати, кілька сльозинок скотилося з її очей, таких розгублених і переляканих, мабуть, доведеться дати їй заспокійливе, бо як зніму чари, почне істерику.
Я поклав її на ліжко, накрив теплою ковдрою, повернувся у підвал, приніс заспокійливе Соль, влив їй у рот.
- Ковтай..
Вона випила, і я зняв чари, Соль поворухнулась, зрозуміла, що уже вільна, і відвернулась від мене.
А чого я ще чекав...
(Соль) Я прокинулась зранку, боліла голова, я піднялась, підійшла до дзеркала, роздивилась не зрозумілі криваві символи, які майже зажили, і не боліли.
Відчуття було не приємне і не від того що він заподіяв мені біль, хотя із за цього також, хотілось плакати, і тікати...
Та я одягнулась, приготувала сніданок, Люциандр, так і не спустився.
Люциандр.
Я сидів у лабораторії, і думав, що провідник із Соль вийде чудовий, сильний, вона ідеально підходила на цю роль, потрібно якнайшвидше провести ритуал, поки вона прийде до норми пройде час, а ще потрібний час щоб привикнути працювати разом...
Я зателефонував Констянтину і повідомив, що він мені потрібний на суботу.
Два дні на підготовку, думаю вистачить.
Цілий день я провів у підвалі, працював над своїм проектом "Бойова нежить", потрібно усе передбачити... А увечері вийшов, шалено голодний, Соль не було на кухні, чого б це раптом.
З дому вона не виходила, мені б повідомили, тоді де вона, у кімнаті сидить, ображається?
Я тільки хотів піднятись до неї, як вона сама спустилась.
- Де моя вечеря?
- Ти не снідав, не обідав, вирішила що вечерю також пропустиш!
Я уважно її розглядав, під очима синяки, плакала, мабуть, які жінки сентиментальні.
- Не пропущу! І я дуже голодний!
Вона пройшла на кухню, я за нею, сів на крісло біля вікна, і наглядав як вона готує. А готувала вона нервово, усе валилося із рук, і взагалі... не подобався мені її емоційний стан.
- Облиш! Повечеряємо в місті, одягайся, за 5 хвилин чекаю біля машини.
Я швидко сполоснувся, одягнув свіжий одяг, і завів машину.
(Соль) З чого він вирішив, що я хочу кудись з ним йти? Чи взагалі їсти за одним столом? Та сперечатись із психами не варто, це я добре знала, тому швидко одягнулась у чорні штани, і світло рожевий светр, вийшла.
Ми під’їхали до ресторану, дорогого, на інше я і не розраховувала, у середині було красиво, ми пройшли до маленького столика.
Люциандр швидко їв, і багато, і суп, і рибу, і рис з овочами й десерт, а у мене апетиту не було, і я ледь доїла свій салат.
- Звідки ти родом?(Соль)
- У тебе не має апетиту і ти вирішила мене подратувати?
- Що? Ні, я просто запитала!- я обурено відвернулась, щось ще питати, одразу перехотілось.
Ми припаркувались, я вийшла і хотіла йти до себе...
- Соль! Йди сюди!
Знову командує, я хоть боюсь його, та все одно злюсь... Можна і нормально розмовляти.
- Йди за мною!
- Навіщо?
- Без зайвих запитань.
(Люциандр) Я хотів перевірити одну теорію, ефект до і після. Мені цікаво як бачить Соль зараз і як бачитиме потім, коли стане провідником.
- Я не буду йти вночі на кладовище!(Соль)
Так, на кладовище, я хотів повести її саме туди, кращого місця годі знайти.
Люди такі сліпі, вони настільки зациклені на фізичному світі, що не бачать, що робиться біля них.
А от некроманти, бачать світ зовсім по іншому, особливо чітко світ мертвих.
На вході стоять сторожі, великі, схожі на собак, чорні тіні з жовтими, блискучими очима. Та Соль пройшла повз них, навіть оком не мигнула, кумедно дивитись зі сторони.
- Далі не піду!- твердо сказала вона.
- Підеш! Повір, мені, ще ніхто не відмовляв!
(Соль) Я готова ричати, кричати, тікати, я і в день боюся кладовищ, а в ночі...(виключення тільки похорон батька)
Ми йшли по замерзлій землі, і ось-ось з неба посилиться сніг, вийшли на невеличкий пагорб, з якого чудово було видно усе кладовище.
- Що ти бачиш?
Я уважно дивилась, може щось пропустила? Та нічого не помітила, крім могил, хрестів...і неймовірної, мертвої тиші.
- Нічого.
Так, вона нічого не бачить, зовсім сліпа. А я бачив багато, як протікає мертве життя, як метушаться неупокоєні, як блукають бісики у пошуках жертви, як сумно чекають покійники своїх родичів, і яскравої свічки, щоб хоть трохи зі грітись у безоглядній мерзлоті.
- Добре, ходімо до дому!
Я збирався уже йти, як відчув чужорідну магію, заплющив очі, зосередився. Два чоловіка прийшли за відьмочкою, за знайомою моєю Марго, вислідили її.
Мабуть, піду подивлюсь що буде далі, не люблю коли чужаки вдираються на мою територію та убивають привабливих відьмочок...
Я відвів Соль до дому, тут вона у безпеці, сюди ніхто не зайде...
- З дому не виходь! Ти мене зрозуміла?
- Щось сталось?
Я не відповів, просто вийшов у темну ніч...


Дорогі читачі, напишіть коментар сподобалось чи ні!!
Повірте, для автора це дуже важливо!!
Чекаю з нетерпінням!!!
Дякую!



Іса Тарк

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись