Я некромант.

Розмір шрифту: - +

Я провідник 13.

Соль
Я прокинулась, але дуже незвично, я ніби вирвалась із порожнечі, темряви, яка міцно мене тримала.
Не моя кімната, це, так, Люциандра.
Я сіла і зустріла його погляд...і голосно закричала охриплим від сну голосом. А горло було як наждачний папір, і язик такий же. Мені страшно хотілося пити, голова боліла, та образ Люциандра змусив забути все, він був чорним, навколо нього була чорна димка, яка окутувала його, і очі не людські, чорні зі страшним блиском. Я підстрибнула й упала, ноги мене не слухали.
- Вгомонись уже, Соломія!
Я не могла, я дивилась на цього нелюда, і хотіла кричати й тікати, як найдальше, треба забрати Адель...
Я зібрала останні сили й поки він лежав і дивився на мене, кинулась до дверей, мало не впала на сходах, двічі спіткнулась, до вхідних дверей майже рачки повзла.
Вибігла на двір, морозне повітря, вдихнула на повні груди, денне світло різало очі, усе було таке яскраве, просто... Та що це таке!?
Холодно, як холодно, я хотіла йти, та знову упала, голими ногами й сідницями на снігу, я ще не сиділа, стоп... Я не гола, я без білизни, тільки у сорочці..
Я просто заплакала...занадто багато усього навалилось...
(Люциандр) Я спокійно встав, одягнувся, спішити, доганяти Соль, навіщо? Та вона не побіжить далеко. І чого вона так істерить, що не можна сісти й мене запитати все, сказати що бачить, я б усе розказав, мабуть.
Я вийшов на двір, а вона сиділа на снігу і плакала. Я так довго чекав коли вона прокинеться, не для того щоб слухати істерики й плачі..
Я просто підійшов і підняв її на руки, не вистачало щоб застудилась, часу і так мало.
Накрив теплим пледом, обнімав поки вона не перестала плакати й вириватись...
- Ти голодна?
Мовчить.
- Я запитав?
- Я боюся вас, відпустіть, будь ласка.
Я тримав її у своїх обіймах на маленькому диванчику на кухні й не хотів відпускати, мабуть, тому, що цього відчайдушно хотіла вона...
Та я піднявся і відійшов, зробив дві чашки кави, Соль з молоком, помітив що вона п'є саме таку, і двома ложками цукру...
Поставив перед нею, і коли вона відсунулась дальше від мене, знову відійшов і став біля вікна.
Соль пила, а руки ще досі трусились.. Чому вона так мене боїться? Так вона боялась раніше, але ж не так, вона не сіпалась від мене, не трусилась, а говорила відверто, голосно, дивлячись в очі, навіть коли бачила мої чорні очі, тоді...?
- Як ти мене бачиш?
- Я, я ..бачу...я
- Не запинайся, говори нормально.- мене дратувало це.
- У вас страшні чорні очі, і навколо чорний дим..
- Дим кажеш? Це просто аура некроманта, ти її бачиш, а очі, ти й раніше бачила. Тепер ти усе бачитимеш по іншому, і аура це не найгірше, це я б сказав, досить корисне вміння, по кольору і яскравості аури можна легко сказати хто перед тобою.
- А ви також бачите?
- Ні, я не бачу. Від тепер, усе що бачиш, кажеш мені, я усе роз'ясню. Та мені й самому цікаво дізнатися на що здатний провідник.
- А навіщо вам потрібний провідник?
- Для енергії, керування нежитю забирає багато енергії, щоб поповнити потрібний час, а на НБ його не має. А ти будеш ділитися зі мною.
- Що?
- Тобі не зашкодить. Тільки треба бути обережною, від мене не відходити, щоб хтось інший не захотів також... Про це потім поговоримо, перед від’їздом.
- Від’їздом?
(Соль) Я не хочу нікуди їхати, не хочу...особливо з ним, я і спочатку його боялась, та по іншому, не було цього первісного, божевільного страху, який заставляв мене відсуватись від нього, опускати очі, говорити тихіше, шепотом і тремтячим голосом...та я ще з ним цілувалась, як?
- Я замовлю їжу, ти поїш, відпочинеш, і завтра почнемо працювати, і говорю зразу, щоб ти не шарахалась, працюватимемо з нежитю! Повір, мені також важко з тобою, бо мене дратує, виводить, твоя необізнаність і людяність, твої закладені, закоренілі, хибні стереотипи.- вона дивилась на підлогу, і від кожного мого слова ледь не підстрибувала, і стримувала сльози і я втомився від неї. Я знав що буде важко, та бути нянькою, я не готовий.
(Соль)Я хвилювалась за Адель, тому у своїй кімнаті, одразу до неї зателефонувала, її голос, і розповідь про шкільні дні, мене заспокоїли. Занепокоїло, те що я спала три дні, і ще досі почувала себе втомленою. Здивувало, що Люциандр купив Адель телефон, вона одразу скинула мені свій номер, тепер не доведеться турбувати своїми дзвінками няню. Ще Адель скинула мені фото зі школи й з прогулянки з нянею і з екскурсії з однокласниками, де мило посміхалась, була гарно одягнена у новий одяг, який я не купляла. Від цього мені стало краще, і я була вдячна що Люциандр дотримує слова, і хоч не сам, та все одно піклується про Адель.
**************************************
Зранку після душу, я почувала себе краще, та яскраві кольори дошкуляли, дратували мій зір. Догадуюсь чому усі магічні представники носять чорне.
Мене дуже цікавило питання, що я тепер таке, як змінилась і що можу..?
Коли я спустилась, сніданок був готовий.
- Сідай і їж! Треба швидко відновити твої сили!
Я все ніяк не звикну до мого нового бачення, і що я тепер бачу не Люциандра, красивого молодого чоловіка, а точно не людину, некроманта, так, це слово дуже точно його описувало, особливо, цей мертвий холод що окутував його.
Він сам насипав мені їжу, я мовчки жувала, і старанно уникала його погляду. Цілий сніданок, я наважувалась запитати, те що мене цікавило.
- Я людина?
- Ну, фактично так, людина, ніяких магічних здібностей ти не маєш, тільки, особливе бачення, і енергію, і можливість потрапити в інші світи!
- Світи? Які?
- Є багато тонких світів, найвідоміший для людей, це Астрал.
Ого, я можу вийти в Астрал, як цікаво!
- А як?
Він усміхнувся, та зовсім не доброю посмішкою.
- Якщо надумала утекти від мене в Астрал, то нічого не вийде, я знайду!
До такого я не додумалась, але добре, що підказав)
- А я стану нормальною, такою як була?
- Якщо захочеш, то ми після НБ проведемо церемонію, і ти станеш як була, сліпою, недалекоглядною, приземленою, з тупою вірою у нав'язаний світогляд, який не відповідає дійсності!
Що? Що він собі дозволяє, навіщо це все говорить? Я просто хочу жити у нормальному світі, бути такою, як усі...
- Йдемо на двір, на пів години, походимо, тобі потрібно привикати, до світла.
Ми вийшли, я одягла свою куртку світло голубого кольору, іншої у мене не було, а мені б здалась чорна, бо від цього кольору у мене сльозились очі, а від світла то взагалі мовчу.
- Твій одяг, бажає кращого! І манера одягатись, некромантки, так не одягаються, і ніхто з магічної спільноти!
- Я не знаю як у вас одягаються, тому ваші образи...- я не договорила, мені було страшно, я не знала що від нього чекати, точно нічого доброго...
- Як очі, які ти бачиш кольори?
Я розглядала все з великими труднощами, бо кругом білий сніг, такий яскравий, ніби світився, а небо, воно було не голубим, а суцільним згустком енергії, яскравого кольору. А дерева...я підійшла до високої сосни, поклала долонь на стовбур, і мене током вдарило, це було дивовижне відчуття, живої енергії, енергетики життя. Я посміхнулась...
- Ну?
- Світлий сніг, яскраве небо, і живе дерево зі світлою енергетикою. Ну і ти, темний...- останню фразу я прошепотіла, спрацював інстинкт збереження.
- Добре, а тепер йди відпочивай, а увечері сходимо на кладовище, подивимось що ти там бачитимеш!
- Ні, я не готова, почекаймо...
- Добре, завтра сходимо! Чого ти боїшся? Ти ж зі мною йдеш, а біля мене на тебе ніхто не нападе!
- Я боюсь того, що побачу...



Іса Тарк

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись