Я некромант.

Розмір шрифту: - +

Новий погляд 14.

На кладовище наступного дня ми так і не сходили, я почувала себе не дуже, у голові крутилось, і перепади настрою, переважно хотілось скрутитись калачиком і плакати, не бачити весь той жах, що мене чекав на дворі, ну і звісно самого Люциандра...
А ще я хотіла побачити Адель, та йти самій до неї було страшно, як я тепер бачитиму людей, свою сестричку. Я ще ніколи так не боялась...
Після кількох днів апатії, депресії, і єдиною соломинкою були розмови з Адель. А Люциандр з кожним днем ставав все лютішим, і роздратованішим, це плюс до того, що він і так мене до смерті лякав.
- Соль!- ніжний голос сестрички...такий рідний, я оглянулась, моя принцеса стояла на порозі, підбігла до мене, обняла.
- Люциандр приїхав до нас з Вікторією Василівною, і забрав тебе провідати, сказав ти простудилась!
- Нічого страшного, мені уже набагато краще.
Я обнімала Адель і мені справді ставало краще, Адель була світлою, з оранжевою аурою, дуже теплою.
Ми довго розмовляли, потім спустились вечеряти, няня також з теплою аурою.
Люциандр їх пішов відвозити, а мені сказав одягтись для прогулянки. Я знала що він хоче йти на кладовище, і я була готова...
Увечері на дворі набагато приємніше, очі віддихають, а місяць манить, як магніт, так би полетіла...
- Місяць він такий...
- Борись, не йди на поклик.
(Люциандр) Соль перемінилась, стала як місяць на який зараз дивиться, манить мене, навіть її волосся для мене не таке противне, а білосніжне, навіть блискуче. Стоп Люциандр, ти просто забагато часу проводиш з цією дівчиною, скоро поїдемо на НБ, де буде багато некроманток і інших представниць магічної спільноти, і все рукою зніме.
З роздумів, мене витяг крик Соль...починається.
- Це.. що...за чудовиська?!! Я туди не піду, вони з'їдять мене!!!
- Це сторожі, охороняють спокій мертвих! І вони нікого не їдять.
Соль сховалась заді мене, і йти далі, точно не хотіла. Я обернувся до неї, вона відступила на крок, тоді я вхопив її за руку і потяг до входу.
- Пам’ятається мені, дехто, не так давно, з кладовища не хотів йти, а ще спав на лавочці...
(Соль) Також мені, згадав...
- Та тоді мені набагато краще було, я не бачила чудовиськ...поки..
- Що?- від його холодного тону, я не хотіла продовжувати...і йти далі, бо це справжні чудовиська, великі чорні, з жовтими очима, зубами, вони зовсім не дружні.
Та хто мене питав, Люциандр безпощадно тягнув вперед, до кладовища всього крок...і коли я його зробила, то наче потрапила в інший світ. Тут було так тихо, відчуття таке нереальне, я встала як вкопана.
Не було холоду, вітру, снігу, навіть час зупинився, і мені на душі стало так легко, я вдихнула на повні груди й...стримала крик, бо Люциандр стояв з невідомо з чим, з чорною "хмаринкою" і спокійно розмовляв, потім ще на мене пальцем тицьнув.
- Вона зі мною, попередь усіх, щоб ніхто не лякав і не чіплявся. Вона і так перелякана?
- Некромантка?
- Не твоя справа!
- Та це ж..
- Повторяю, вона зі мною!
Дим зник. Добре це чи погано? Мабуть, добре!
Він знову взяв мою руку, своєю холодною льодинкою, і потяг далі.
А я згадала прислів'я "Чим далі в ліс, тим більше дров" і ця мудрість не підвела, на жаль...
Бо це не кладовище, це, мабуть інше місце, або я остаточно збожеволіла, і не можу довіряти своїм очам.
На лавочках сиділи безтілесні духи, одні поводилися тихо, інші були як божевільні, мабуть, я поводжуся зараз як вони, метушаться. Я тяжко дихаю, затуляю рота рукою. Знову сльози, і крик...
Бо маленькі чудовиська, чорні з ріжками, вище моїх сил, я кричала з усієї сили, а ж поки Люциандр не закрив мій рот своєю рукою, і не дав вирватись. Який же він сильний...
- Що бачиш, розкажи спокійно, повторюсь, ніхто тобі нічого не зробить, не зашкодить.
- Усе інше, живе, я я...бачу духів? А це що таке?
Вона вказала на чортиків, які близько не підходили, мене боялись, але з цікавістю наглядали за Соль. Їм головне відчути контакт, тоді не відчепляться.
- Ці милі створіння, та ти й сама знаєш хто вони! Тільки не контактуй з ними!
(Соль) Я і не збиралась, вони лякали мене, як і все довкола, включно з Люциандром, жила я нормально, а тут це все...Я подумала про батька, чи можу я його побачити, поговорити?
- Скажу одразу, що з батьком говорити не будеш!
- Але, звідки ви...
- Ви люди дуже передбачувані...думаєте про своє земне. Його не потрібно тривожити, тепер у нього свій шлях.
Просити я не збиралась, знала що не подіє.
- Хазяїн, на цвинтарі відьма, знову прийшла до предків своїх.
Марго, ніяк не вгомониться...
- Я знаю, відчув її присутність..
(Соль) У мене відвисла щелепа, ці духи, ще й говорять, а що за відьма?
- На дівчину навіть не дивись, вона зі мною. Маєте відьму...
Дух розчинився.
- Хочеш познайомитись з відьмою?
- Я? Ні!
- Вона жива людина! Ти що, взагалі нічого не знаєш про світ у якому живеш?
- Я живу нормальним життям!
- У кожного своя нормальність Соль!
Не встигла я кліпнути як ми перенеслись, були на тому ж кладовищі, але на іншому боці, тут було захаращено, сніг по коліна. Хоть на дворі була темна ніч, та я все ясно бачила, нове вміння подобалось, та не на цвинтарі, бо тут усе лякало.
Я побачила тонку, не високу фігурку, яка стояла і щось робила на могилці, чи то прибирала, чи...я ніколи не цікавилась такими речами, не вірю у надприродне і містичне, абсолютно нічого не знаю про відьом і чим вони займаються. Звісно я чула, та все вважала їх шарлатанами.
- Марго! Невже я не ясно виразився?
(Соль) Від сталевого голосу Люциандра на кілька градусів похолоднішало, і я думала що буде далі, як відреагує на це Марго...
- Некромант, ти також тут! І я нічого не роблю, просто прибираю могили!
(Соль) Такого я не чекала, думала Марго буде боятись, поспішить піти, зникнути, розчинитись, та будь-що, але не такої наглої відсічі.
Та Люциандра таким не проймеш, він узагалі непробивний, коли я уже побачу, що він чогось боїться, чи когось?
- Серед ночі? І взагалі я двічі не попереджаю!
Я відчула неминучу біду, хоть і не знала що він хоче зробити...
А відьма повернулася до нас і дивилася великими очима то на мене, то на нього, і без страху, скоріше з викликом... Я відмітила що вона красива, довге, густе, чорне волосся, чорні великі очі, і ще щось, що не дозволяло відвести від неї погляд.
Один рух некроманта і вона упала на коліна, я перелякалась за неї, я не хотіла щоб він завдавав їй болю чи...
- Припини...(Соль)
Відьма мовчки терпіла біль, вона така горда просити за себе, краще помре чи що... Та я не збиралася мовчки на це дивитись.
- Досить! Досить!- я стала перед Люциандром, він опустив руку, я почала допомагати Марго, у неї з носом текла кров, і сама вона б не піднялась...
Та коли вона піднялась, то відштовхнула мене.
- Ти з ним, то ж така сама!
- Йди, тільки знай, наступного разу...
Він не договорив, та усі зрозуміли. Я стояла і дивилась на те місце де розчинилась Марго, і було так образливо, я хотіла допомогти їй, та фактично і допомогла, а вона назвала мене такою як він.
- Так, відьми не вдячні.
(Люциандр) Я відмітив, що Соль почала бачити навіть більше ніж я, а реакція її на це, бажає кращого. Сентиментальність, великій мінус, жалість, вилазить боком, некроманти засвоюють цей урок, ще в дитинстві.
Я б убив відьму, прощати, повторяти, не для мене, та чомусь із за Соль я зупинився, роз'яснив я це собі тим, що не хотів травмувати Соль, сваритися із нею, бо часу на це не має. Звісно можна по іншому, травматичніше для Соль, та робота із нею буде продуктивнішою мирним шляхом.


Дорогі читачі, хто на Вашу думку більше підходить Люциандру ніжна Соль, ти темна відьмочка???



Іса Тарк

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись