Я некромант.

Розмір шрифту: - +

Шамахан 17.

(Люцианд) В день від’їзду я встав раніше, і вималював усі потрібні магічні знаки свіжою кров'ю, щоб відкрити портал, на який також іде багато енергії, створити розлом у часі, не так просто.
(Соль) Я спустилась вказану годину у підвал, одягла, що вибрав Люциандр, чорне довге плаття, з грубої тканини, воно не прилягало щільно, було зручно, хоч не звично.
У підвалі я ледь трималась, бо усюди була кров, навіть питати не буду чия, її запах мене душив. Що буде далі, я навіть уявити не могла, думала що, розповіді Люциандра про місто за межею, це казки, і серйозно не сприймала...дарма, бо коли я стала поряд некроманта, усе завібрувало, картинка почала мінюватись, усе кругом наче розпливалось, розщеплювалось...я не витримала, заплющила очі, і коли відкрила, ми були уже не в підвалі. Я відкрила рота і була шокована, тільки не це, невже все що він казав правда? Я впала на коліна, бо мої ноги підкосились, від страшної правди, яка до мене все ніяк не доходила...
Я в іншому світі... Я Соломія Кирилова!!! Я задихалась від жорстокої реальності. І хотіла тільки одного, повернути все назад, не хочу нічого знати про мертвих, про це місто, про життя після смерті, про магічних істот, і...
Я усю свою лють що накотилася вилила на некроманта що стояв з боку і нахабно спостерігав за мною.
- Ти! Я уб'ю тебе! Навіщо ти зробив це зі мною! - кричала, і що сили била його кулаками, не розбираючи куди, поки не вибилась із сил.
(Люциандр) Не розумію, що це на неї найшло, я ж попередив куди ми йдемо. Одним словом люди, добре що кругом нікого не було, ми були скриті деревами.
- Все заспокойся. Нам час, а то скоро стемніє, ворота міста закриють, а тут небезпечно.
(Соль) Я взяла себе у руки, відійшла від Люциандра, витерла сльози. Я сама винна, сама погодилась, ось і наслідки, не відомо де, зі справжнім некромантом.
- Соль, сумки свої візьми, та іди за мною, мовчки, зрозуміла? Ти мовчиш, я говоритиму.
Треба пройти сторожів, мене пропустять, я свій, а от Соль... Я підняв свою "бойову нежить" нехай сам іде, і допоможе багаж нести, якого багато.
- Тільки знову не кричи!
- А що таке?
Я обернулась і завмерла, у двох кроках від мене стояв труп, чи нежить як Люциандр говорить, страшний, високий чоловік у дивному, незвичному вбранні, чи скоріше лахмітті. Та це був не те що труп, а мумія, його тіло було мов висушене, шкіра темно сірого кольору, а очей...їх не було, було тільки неприроднє сяйво білого кольору. Він взяв величезні валізи й рушив за некромантом, як слухняна маріонетка.
А я старалась не відставати і йти поряд Люциандра, щоб не порівнятись із нежитю.
Попереду була величезна стіна із сірого, густого диму і ворота з темної сталі. Ну і сторожі, добре що на людей схожі, а не на рептилій.
Коли я звикнусь із цим усім? Коли перестану лякатись, боятись, плакати, тремтіти...., мабуть, ніколи.
- Спокійної смерті!
- Спокійної смерті! Люциандр, а ми зачекались! Ми поклали ставки на тебе, попробуй тільки програти!- усі засміялись.
Що це в них за привітання таке "Спокійної смерті"? Я виглянула із за спини некроманта, за що і поплатилась...
- А це хто з тобою? Некроманте, ти ж знаєш правила, з собою можна, тільки нежить.
І сторожі одним стукотом ноги закрили ворота. От і приплили...
- Вона зі мною і вона не людина, а змінена, за статтею 48 НБ, некромант має право на провідника.
- Так, є таке правило, але провідників не було років 150!
- 198, якщо бути точними!(Люциандр)
- Хай вийде, подивимось!
Люциандр, взяв мене за руку і потяг до себе. Четверо сторожів, наполовину оголених, неймовірно високих з очима як у змій, витріщились на мене, а я у відповідь на них. Пауза затяглась...
- Подивились, а тепер відкривайте! І нагадую, за статтею 67 НБ, уся інформація що була виявлена сторожами порядку, в учасника НБ, є конфіденційною.
- Ми знаємо!- уже не так приязно відповіли сторожі.
- Проходьте!
- Мантії! За статтею 13 НБ, сторожі мають видати учаснику, його нежиті та провіднику- мантії!
Здається Люциандр добряче їх розізлив своїми статтями. Вони аж кипіли, поки один із них ніс мантії.
Сторож підійшов до мене з мантією, і посміхнувся.
- Допомогти одягнути, мадам?
- Я сам!
Люциандр злісно забрав мантію і подав мені.
І ми зайшли, і я як божевільна крутила головою в різні сторони, не хотіла нічого пропустити.
Тут було багато...нелюдів, як я їх назвала про себе, усі одягнені по різному, дехто у чорне, а інші у крикучі яскраві кольори, одні прикривали обличчя, а інші були одягненні м’яко кажучи вульгарно. Усіх я бачила по різному, з різною аурою, та переважно темного кольору і багато відтінків сірого, згадалась назва книги "50 відтінків сірого".
Люциандр впевненою ходьбою кудись направлявся, нежить за ним, а я то спотикалась, то підбігала, словом, ще то видовище.
- Соль! Зберися, і не сором мене, припини витріщатися по сторонах і на інших не дивись, ніхто цього не любить...
- А куди ми йдемо?
Відповіді не було, тим часом ми вийшли на площу з дивовижними статуями у центрі, я не могла зрозуміти, чи вони живі, чи мені здається...і я врізалась у когось, боляче вдарилась...і...
- Дивись куди йдеш, су..- він не договорив, здається перестав дихати.
- Слова підбирай!
Люциандр взяв мене за руку і потяг від нелюда. Я була не проти.. Бо страшна чорна аура, і мертвий голос...
- Хто це був?
- Тобі краще не знати! Дивись куди йдеш!
Під ногами був пісок, тому іти було важко, та повітря було холодним і ніякого сонця, ні місяця, нічого такого. Та найбільше мене лякала тиша, така мертва тиша, хоть нелюдів було багато на площі...Як таке можливо?
- Сідай!
Ми дійшли до річки, мабуть, бо води я не бачила, тільки густий, білий туман. Некромант ступив на невеликий човен і подав мені руку, за мною нежить(він розмістився на другому кінці човна).
Я також присіла, некромант сів біла мене, його близькість мене лякала, та відсунутись не було куди, а сідати біля нежиті, ще більше не хотілось. Човен поплив сам і беззвучно, плескоту води якого я очікувала, так і не дочекалась
Я уже і не знала чого чекати, розпитувати Люциандра, безрезультатно.
- А чому води не чути?
- А хто сказав що це вода?
- А що тоді?
- А що ти бачиш?
- Білий туман.
- От, тобі й відповідь!
Я відвернулась, бо він відверто знущається. Ми плили по "туману" близько години.
Нас зустріли некроманти, я це зрозуміла по кольору аури й чорних очах, і ще кілька чоловіків, з сірою аурою і такою ж шкірою, та це не нежить...Скільки тут різновидів нелюдів?
Усі вклонились Люциандру, мені, аж незручно стало, чого б це раптом такі почесті?
Ми вийшли на пагорб і я побачила величезний, середньовічний замок, з вежами, мурами, ровами, вартовими.
Як добре, що я в мантії з каптуром і ніхто не бачить мого виразу. Багато різних нелюдів вітались з Люциандром. Вони спеціально виходили, щоб виказати дань поваги?
Я трималась на крок позаду Люциандра, а він сам йшов першим, у цій процесії. Зрештою ми зайшли у середину, бо погляди, що нелюди кидали на мене, мені не сподобались.
Замок просто величезний з темно сірого грубого каміння, усюди палали свічки у свічниках, туди-сюди ходила прислуга нежить. Усі зняли верхній одяг, я також потяглась до застібки, як рука Люциандра мене зупинила, він поправив моє волосся, що вибилось із капюшона, покликав слугу, щось йому тихо сказав. А потім уже мені:
- Йди!
Ну я і пішла. Мене завели у простору кімнату, з великим ліжком, шафою, столом, і тут усюди були чужі речі. Як це розуміти? Якщо це чиясь кімната, то навіщо мене сюди привели?
Зайшли слуги, принесли мої речі та Люциандра, поставили й вийшли...
Я сіла на крісло і стала чекати некроманта, хай роз'яснить, тут було холодно, тому я взяла плед і накрилась.
(Люциандр) Мабуть, я зробив дурницю, притягнувши сюди Соль, вона хоч і провідник, та все одно людина, вона жива, красива, молода дівчина... Поки ми йшли площею, а потім прилеглою територією мого, родового замку, усі дивилися на неї, відкрито ніхто нічого не питав, не підходив, не посміли, поки що, та у кожного чоловіка, навіть нежиті, загорялись очі, а ніздрі ловили яскравий аромат живого тіла.
Буду тримати Соль біля себе, весь час...
- Люциандр! До мене підійшла мама, стримано поцілувала у щоку, потім тато, привітався з ним як годиться, кивком голови.
- Спокійної смерті! Мамо, батьку!
- Добре що ти уже тут! А то неспокійно останнім часом...
Що знову не так?
- Хто на цей раз посмів порушити спокій Шамахану?
- Спочатку вечеря, а потім справи!
Мамі ні я, ні батько не перечив.
Ми сіли і я став чекати випаду мами, бо і сам не знав як представити Соль. Відкрито розповідати й відкривати свій таємний козир про провідника? Ні, категорично ні. Навіть батькам не потрібно розповідати, тут повно слуг, гостей, ...вона буде просто моєю гостею.
- Люциандр, поясни! Навіщо ти притяг сюди ту дівку, людину!? І як? Як сторожі пропустили людину?
- Вона не дівка, вона моя гостя! На цих правах її й пропустили!
- Люциандр, таких прав не має!(батько)
Не має, я знав, а інші нехай догадуються, як її пропустили.
Батьки були злі, особливо мама. Так, з мамою важче, вона помішана на чистоті крові й нікого крім некроманток до мене не підпускає. Це з дитинства мене дуже бісило, усі розважались з дівчатами, не думаючи якого вона походження, некромантка, відьма, людина, а я...тільки не "та" особа жіночої статті підійде, зранку мозковий штурм від мами.
От, і шанс відомстити! Я ж некромант.
Зайшли гості, далекі родичі, і звісно Яким, учасник НБ.
- Спокійної смерті Люциандр!
- Спокійної смерті, Яким!
- Дійшли плітки, ти сюди людину привіз! Цікаво подивитись, де вона? І відкрий секрет як?
- Вона не спуститься, відпочиває!
- Жива Людина? Бути не може! (дядько Юхим)
Які усі цікаві! Невже не має про що поговорити? Я вирішив перевести тему. До кінця вечері ми розмовляли про НБ, кожний представник роду, хотів перемогти, будь-якою ціною. Особливо Андріан, йому необхідно це, щоб завоювати підтримку некроманських родів, бо він хоче висувати свою кандидатуру на посаду...

Дорогі читачі! Як Вам зміна локацій, Місто за межею - Шамахан???



Іса Тарк

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись