Я некромант.

Розмір шрифту: - +

Розділ 35.

Куди, додому, подумала я, та вимовити слово таки не вдалось, Даниїл мертвою хваткою впіймав мою руку і потяг на себе...

Ось і все Соломія... битися, просити марно із його залізної хватки я не вирвусь...

Секунда і я знову лечу, знову удар об стіну арени, здається ребро трісло, я підняла очі й картина бою лякала, некроманти, нежить, вищі маги усі билися на смерть.

І... Люциандр, я побачила його, він нападав на Даниїла, магічно, фізично, Даниїл блискавично відбивався і нападав у відповідь, і вогняним мечем поранив мого некроманта...

- Люциандр!!!

З відчаю я закричала, через біль піднялась і хотіла бігти до нього та мене зупинив Атенаш 3...

- Завершуй що почала!

- Люциандр...

- Впорається..

До Люциандра ззаду підійшов Андріан замахнувся мечем...і поранив Даниїла...я спочатку не повірила навіть, що вони б’ються разом проти вищого мага, усі некроманти виступили одним фронтом, їхні кількість збільшувалась з кожною хвилиною, підходила підмога, бо ж усі планували йти до воріт Шамахану, ніхто не думав що Даниїл нападе посеред бою НБ.

- Рухайся Соломія, зникнеш ти й причина битися зникне...

Він правий, але...

- Люциандр встигне!(Атенаш 3)

Активований моєю кров’ю круг нікого не пропускав, тому я без перешкод зайшла у середину, швидко зняла мантію, підкотила рукави сукні, підняла меч Іренарха і видряпала завчені символ, значення яких навіть не уявляла у книзі вони не розшифровувалися...від усіх емоцій, що вирували у мені, болю я не відчувала, закінчивши із руками я присіла і зробила те саме із ногами, вивела символи нижче колін...

- Соломія вийди звідти, це небезпечно!!!

Голосно не відриваючись від бою закричав Люциандр...

- Я впораюсь, Люциандр іди до мене!!! Я не піду без тебе!!

І після моїх слів, всього на мить наші погляди зустрілись і те що я побачила мені не сподобалось, бо я зрозуміла що він не піде зі мною...

Але...і тут до мене дійшло, коло нікого крім мене не пропускає, це був удар для мене, я зробила крок до контуру ..

- Навіть не думай, дописуй символи...(Атенаш 3)

- Ви знали так? Знали!

- Звісно Соломія, та на даний час, це найкращий вихід, іди з Шамахану...

Я ще раз подивилась довкола, скільки смертей, пошукала очима Микиту, його оточили маги...Констянтин, поранений в кількох місцях, Яким...Де Яким? Я його не бачила...не могла знайти у цьому місиві...

Даниїл проривався до мене, він силою відкинув Люциандра й Андріана і за секунду стояв біля мене, точніше біля контуру порталу...

Він кулаками бив по енергетичному контурі, намагався добратися до мене і я розрізала плаття на животі, намалювала два символи...

- Не самій, не роби цього, я уб'ю Люциандра...усіх некромантів, я дістану тебе...(Даниїл)

- Давай уже!(Атенаш 3)

- Ти...(Даниїл)

Даниїл повернувся до Атенаша 3, з люттю на нього подивився...

- Це твоя ідея? Відповідай!(Даниїл)

- Ти порушив усі правила Шамахану Даниїл!!! Ти..(Атенаш 3)

- Мені плювати брат, мені потрібна людина!!!(Даниїл)

- Соломія продовжуй! Твоя затія безпечніша ніж моя!!(Люциандр)

- Я не можу залишити тебе...(Соль)

- Я знайду тебе, обіцяю!!(Люциандр)

І тут я не витримала і розплакалась, чомусь я не могла себе змусити намалювати останній символ, я... Люциандр на мене дивився так, як в останнє...

Та я мала зупинити цей бій... І домалювала останній символ...усе засвітилось, неймовірне сяйво засліпило очі і я проти волі закрила їх, потім біль, я відчула як енергія тече по моїх жилах, як розриває зсередини, перетворюється на гарячу лаву...біль був пекельний, нестерпний, я кричала...зривала голос і навіть не усвідомлювала цього, аж поки усе раптово не зупинилось.

Не знаю скільки я так лежала, не в силі відкрити очі, поворухнутися...

- Ти чого тут розляглась?!

Нахабний голос вивів мене з заціпеніння.

- Ти жива?

Чужа рука мене сірпнула, не дуже лагідно і я розплющила очі, відьма, то була та сама відьма що я з Люциандром бачила на кладовищі.

- Піднімайся уже, холодно...

- Я жива?

- Жива, жива...

Вона допомогла мені підійнятись, ноги підкошувались, у мене не було сил йти, відьма зрозуміла це і не відпускала мене, міцно тримала, по її тендітній високій статурі так і не скажеш, що вона така сильна.

- Де я?

- На кладовищі! Тобі пощастило, що сьогодні серед ночі я пішла на цвинтар, надворі мороз, до ранку ти б замерзла.

Я ледь перебирала ногами й мабуть, час від часу втрачала свідомість...

- Де твій некромант? Куди тебе відвести?

Я промовчала, та по моїх очах вона зрозуміла відповідь...йшли ми довго чи ні, та мені ці хвилини тяглися вічністю.

Ми зайшли у невеличкий будинок, відьма допомогла мені лягти на ліжко, накрила мене двома ковдрами, підкидала дров у стару глиняну пічку.

- Що з тобою сталося? Я маю знати, якщо ти хоч щоб я допомогла тобі?

- Портал, ворота, я...

- Провідник, знаю, бачу. Ти що відкрила портал, бо ці символи на тобі...

- Так..

Відьма відлучилась, а потім змусила мене пити щось гірке і тепле, потім промила символи й чимось змастила від чого дуже пекло...І я знову провалилася у сон.



Мені снились жахіття, безкінечний бій між некромантами та вищими магами, хтось помирав у бою, піднімався нежитю і знову бився, багато крові, магічної енергії, магії смерті, а потім смерть Люциандра, його вогняним мечем пронизує Даниїл....

Я прокинулась у сльозах, з криками й невимовним болем і страхом за Люциандра.

- Тихо-тихо, заспокойся, усе добре...

- Як тебе звати?(Соль)

- Маргарита, та усі називають мене Марго.

- Дуже гарно, як квітка.(Соль)

Я спробувала піднятись, та сил не було, навіть поворухнути пальцями рук чи ніг..

- Що зі мною?

- Ти дуже слабка, потрібен час...

Вона дала мені щось пити і я знову заснула.

Наступне пробудження, я уже змогла піднятись, а ще за кілька днів ходити.

- Дякую Марго!(Соль)

- Просто віддаю борг, ти ж допомогла мені...(Марго)

- Скільки часу я у тебе провела?

- Два тижні!(Марго)

Два тижні...так довго, а Люциандр так і не прийшов... ні Соль, не думай про погане, він прийде, а сни, це тільки сни...

Я повільно підійшла до невеликого дзеркала, і не впізнала себе, я виглядала як нежить, точно, неприродно бліда, худа, волосся як солома, одягнена у довгу нічну сорочку...та байдуже, мені треба до Адель.

- Марго, ти могла б мені позичити щось зі свого одягу, мені треба до сестри?!

- Уже стоїть на спинці крісла.

- Дякую!

Я швидко одяглась у чорні штани й светр...

- Почекай, не спіши, спочатку поїш, бо не дійдеш!(Марго)

Я не сперечалась, розуміла, що вона має рацію, та їла швидко, хоч не мала бажання, та треба...

- Молодець! А тепер сиди й не смикайся, я приведу тебе в порядок, а то сестру налякаєш!(Марго)

І відьма майстерно замалювала величезні сині круги під очима, коли вона закінчила то виглядала я краще.

- Дякую за все!(Соль)

Вона не відповіла і я вийшла на двір, світило сонце на яскраво голубому небі, а на землі стояв сніг і було морозно, який яскравий контраст із сірим Шамаханом.

Люциандр, де ти?

Коли я прийшла до свого будинку, то добряче втомилась, та коли побачила Адель...

- Адель!

Сестричка ходила по дворі, ліпила зі снігу хатку, почувши мене обернулась і швидко підбігла, я обняла її поцілувала в обидві щоки.

- Соль, я так рада!

- А як рада!

Я ледь не плакала від щастя, що знову обнімаю свого ангелочка. Ми зайшли до будинку, няня саме готувала обід.

- Адель, а чому ти не в школі?(Соль)

- Сьогодні неділя, вихідний!(Адель)

Я не могла натішитися Адель, вона так виросла...ми весь час сиділи разом, розмовляли, грались, робили уроки. Увечері я вклала її спати, на кухні мене чекала няня.

- Соломія, ви на довго повернулись?

- Так на довго, назавжди...

- Якщо ви не проти, я ще побуду, допоможу поки ви не влаштуєтесь...

- Звісно, я тільки за, тільки оплатити я не зможу...

- Усе оплачено, я буду з вами поки буду потрібна!

- Дякую!



Зранку я відвела Адель до школи, все ніяк не звикну, що я знову на землі...

Я йшла і мої ноги самі привели мене до будинку некроманта, я так хвилювалась за нього...я навіть подумки не припускаю що...

Але де ж він, він обіцяв що прийде! Я просто божеволію!! Що там сталося після мого зникнення? Чому Люциандр не приходить?

А Яким? Чому я не бачила його?

Микита? Чи відбив він атаку вищих магів, що оточили його?

Констянтин! Як він почувається, чи одужав після скількох поранень?

Безліч питань у голові, не те що не давали спокою, вони мене з розуму зводили.

Я зайшла у будинок, двері відчинені, тільки легка вібрація пройшлась по мені, мабуть, якийсь захист, та я без перешкод зайшла...і пусто, тихо.

- Люциандр!

Я піднялась на верх, зайшла у його кімнату, потім у кабінет, далі у підвал.

Я сама здивувалась, що побачивши труп, все той же що бачила Адель, я навіть не злякалась, зовсім, навпаки підійшла близько, щоб роздивитись, нежить був покритий тонкою кіркою льоду, мабуть, така собі форма зберігання.

Оглянувши весь будинок, некроманта я так і не знайшла, крихка надія що він тут — зруйнувалась.

Я пішла на кухню, зробила собі каву і сіла біля вікна з краєвидом на кладовище, і чекала, що він появиться.

Проходив час, йшли дні, змінювались пори року...

Я влаштувалась на роботу, з не першого разу, тепер коли я провідник, усе змінилось, людей я бачила по іншому, а нелюдів (дуже рідко) але якщо траплялися на шляху то оминала, боялась.

Працювати з людьми у яких негативна аура, я не могла, не хотіла, я навчилась розрізняти й навіть відчувати тепло аури, чим тепліша тим добріша людина і біля неї мені було тепло і добре...

Працювала я у садочку, дивовижне місце, діти яскраві, теплі, світлі, я їх усіх любила і працювати нянею мені подобалось, планую поступити на заочне, вивчитись і стати вихователем

Адель росла і я не могла на милуватись, якою красунею вона ставала...

Та кожного дня не зміно я приходила до будинку некроманта, робила каву й дивилась у вікно на кладовище.

Я чекаю, я знаю він прийде!

З Марго ми подружились, вона єдина ниточка що зв'язувала мене зі світом магії, і тільки з нею я могла поговорити про Люциандра і поділитись переживаннями.

- Марго, а я можу відкрити портал у Шамахан із землі?

- Із землі набагато важче, бо тут менше магії, грубо кажучи і якщо ти мало не померла коли відкривала портал у Шамахані, то із землі точно не виживеш. Тай і не потрібно це, якщо Люциандр живий, то повернеться, а якщо ні, то причин повертатись у тебе не має.

- Він живий, я точно знаю! Тільки чому так довго...?

- Там час іде не як у нас, для прикладу скільки днів ти була у Шамахані?

Я подумки порахувала.

- Одинадцять!(Соль)

- От бачиш, а на землі пройшло два місяці...

- Так, допустимо. Але пройшло вісім місяців...

- Соль, можеш сходити на кладовище, спробувати дізнатися якусь інформацію. Тільки сама, такі справи робляться наодинці.

- Але Люциандр...

- Соль, до рівня Люциандра нам як до Китаю рачки. Я скромна відьма, ти провідник недоучка.
* * *

На дворі було темно і я відверто боялась йти на цвинтар, та хоть якась інформація- це краще за невідомість, яка місяцями мене роз’їдає, до нестерпного болю, я втомилась плакати, прокручувати у голові усі події. Я навіть заблокувала усе погане і згадувала тільки світле...

Я так хотіла його побачити, дізнатися що усе добре...

Підійшовши до кладовища я вклонилась охоронцям, зайшла і мертва тиша, атмосфера схожа як у Шамахані.

Я виконувала інструкції Марго, знайшла перший перехресток серед могил і поклала дари хазяїну і хазяйці.

І подумки попросила допомоги, я уявила Люциандра і що саме хочу дізнатися і...відчула холод, розплющила очі, попереду стояла жінка, у довгій чорній сукні із вуаллю, яка прикривала обличчя.

Я заспокоювала себе, старалась прогнати усі емоції, бо емоціям не місце на цвинтарі, улюблена фраза Марго.

- Я знаю чого ти прийшла, та допомогти тобі не можу, інформація для цього світу не доступна.

Тому іди своєю дорогою і не озирайся.

- Просто скажіть чи він живий?

У відповідь тиша.

- Будь ласка!

Та вона зникла, так само раптово, як і з'явилась.

Я присіла на землю і розплакалась...коли я виплакала сльози й заспокоїлась то зрозуміла що зробила дурницю не послухавши хазяйку і не покинувши цвинтар вчасно. Навколо мене зібралися мешканці цвинтаря, вони були на пів прозорі і я злякалась, швидко піднялась і направилась до виходу, вони за мною, я згадала настанови відьми й швидко дійшовши до хвіртки дістала із кишені жменю монет кинула через плече, прошепотів потрібні слова і не озираючись поспішила додому.

Після цього випадку, я ще приходила на кладовище, кликала хазяйку, та вона не виходила на контакт, а інші мешканці, наче уникали мене, бо я кілька раз бачила як вони ховались від мене, навмисно оминали. Та я все одно продовжувала приходити, шукати сама не знаю що...та будь чого, хоч якийсь знак від нього...

Проходив час і інколи мені навіть здавалося, що я усе вигадала, що все що було це плід моєї хворої уяви.

Та наступної миті я згадувала поцілунки Люциандра і продовжувала вірити й чекати...



Іса Тарк

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись