Я некромант.

Розмір шрифту: - +

Розділ 37.

Соль.

Сьогодні я працювала до першої години дня, забрала Адель зі школи, в дома ми пообідали, (добре мати няню) зробили уроки, в другому класі багато домашніх завдань і програма набагато складніша, ніж була колись у мене. І няня відвела Адель на гімнастику, а я пішла до будинку Люциандра.

Я як завжди сиділа на підвіконні й дивилась на кладовище, із цього пейзажу я вивчила кожну деталь, кожне дерево, могилу, я навіть знала імена усіх хто там похований, з деякими навіть інколи розмовляла.

Вони часто просили принести їм щось, то цукерки, то печиво, то свічку і я робила це...і я навіть звиклась з цим усім, звикла бачити більше ніж прості люди, відчувати енергії.

На кладовищі особлива атмосфера, тиша, спокій, час іде по іншому.

Свого батька я не бачила, кілька раз приходила до нього, та мені сказали його не тривожити...

Ще я не розуміла, чому одні покійники є на кладовищі, а інших не має.

Здається Люциандр пояснював...

У своїх роздумах я заснула.

— Соль...Соль...

Я розплющила очі й побачила його.

— Це справді ти?

Люциандр мене обняв, а потім поцілував, спочатку ніжно, а потім пристрасно...а я все не могла повірити що це правда, що не сон, що він прийшов! Він біля мене!

Я перервала поцілунок, який просто зводив з розуму, встала з підвіконня.

— Щось не так?(Люциандр)

— Усе так, просто хочу переконатись що ти реальний...

— Я це я!

— Та де ж ти був скільки часу!?

І я осміліла, зі злості стукнула некроманта кулаком у груди. Та йому мій поштовх як слону пилинка, мене рука більше заболіла ніж його.

— В Шамахані, не міг прийти, не міг залишити своїх людей, усе змінилось Соль...

— Навіть на хвилинку? Сказати, Соль, в мене все добре, я живий, здоровий?! Чи записку передати, чи... Та будь-як, я ж тут з розуму сходила, не знала що думати! А ти заявляєшся і просто кажеш, що усе добре!?

— Соль не перебільшуй, я некромант і... Пробач, я...

— Пробач і все? А як інші, Микита, Констянтин? А Яким, я не бачила його!?

— Він загинув, з іншими все добре!

— Загинув? Ні, тільки не це...

Сльози, знову сльози, я не хочу плакати, але Яким загинув, через мене...

— Не плач, не треба.

— Люциандр, Яким загинув, не говори це так спокійно!

— Я некромант Соль!

— Та знаю я, у тебе на всі випадки життя одна відповідь — я некромант!

— Соль, припиняй на мене кричати, а то я, якось не привик до такого.

— То звикай! Чи ти знову зникнеш?

— Соломія, ще трішки й у мене складеться враження, що ти не рада мене бачити!

Я знову відійшла на крок і подивилась на Люциандра, він такий високий, впевнений, серйозний, сильний, на землі його сила, аура сприймається в більших масштабах, набагато більших.

Чорні очі, не можу зрозуміти...

— Люциандр, ти злий, бо твої очі...

— Ні, я не злий, я збуджений, хочу тебе, а ти хочеш поговорити, тому я стою чекаю, коли твої питання і претензії вичерпаються.

Він говорить так спокійно, впевнено, що я піддаюсь і підходжу до нього, цілую, сама, я ж так довго на нього чекала, що соромитись просто смішно.

Він підхоплює мене на руки й несе на другий поверх у свою спальню.

Потім ми швидко скидаємо одяг, не хвилюючись за його цілісність і шалено цілуємось. Секс такий же як поцілунки — шалений на межі болю і насолоди.

І після цього бурхливого марафону, ми лежимо в обіймах один одного.

— Ти посміхаєшся!(Люциандр)

— Ти також!(Соль)

— Розкажи ще щось про Шамахан!(Соль)

— Я став Командором, об’єднав 12 некромантських родин, вони принесли мені кровну клятву. Я займаю офіційну посаду, другий в Шамахані після Атенаша 3. Для мене усе змінилося, точніше навалилося, тонна відповідальності. Тепер я не можу сидіти без діла і на довго покидати Шамахан!

Що!? Командор? Не може на довго покидати Шамахан?

— А ти не міг це одразу сказати?

— А що, тоді б не було інтимну?

— Можливо?

— Отже, я правильно все зробив і сказав пізніше!

Я задумалась і...

— Що буде з нами? Тільки не кажи, що знову зникнеш?(Соль)

— А чого ти хочеш Соль?

Гарне запитання. Я думаю і навіть погляду не відводжу від некроманта і наважуюсь сказати.

— Хочу щоб ти залишився тут, на землі зі мною!

— Ти впевнена, що я потрібний тобі такий як є? Бо я не стану пухнастим зайчиком, сім'янином...я некромант і це не виправдання на всі випадки життя і не відповідь на твої запитання, це — спосіб життя, це моя суть — магія смерті, жити на межі.

І бути зі мною небезпечно для тебе, у мене завжди будуть вороги, а ти будеш моїм слабким місцем, моїм серцем.

І знаєш Соль, не тільки я змінив твоє життя, а й ти моє.

До зустрічі з тобою, я думав тільки про перемогу на НБ, я не цікавився політичним ладом в Шамахані, ієрархією кланів, недоторканністю голів кланів і наслідками своїх вчинків.

Я навіть не думав про наслідки для Шамахану, коли зробив з тебе провідника і привів у місто за межею і про наслідки для тебе я також не думав. Я шукав інформацію про провідника, але тільки вигідну для мене...

А уже на самих НБ, для мене відкрилась уся інформація і про Даниїла і про провідників і становище некромантів в Шамахані. Так нас бояться, ми ж некроманти, та кожен некромант сам по собі, ми не клан, кожна сім’я сама по собі. І нас мало...І коли Даниїл як голова клану вищих магів захотів забрати тебе, увесь його клан без запитань піде за ним, а я міг розраховувати на себе і на невелику кількість некромантів що вірні мені, навіть не вся родина мене підтримала, я шукав прибічників, навіть пішов до Андріана...

Соль, ти хоч розумієш, якби ти сама не відкрила портал то..., до воріт ми б не дійшли!

Таким нікчемним як тоді, я себе ще не відчував. Я некромант, не зміг захистити жінку яку кохаю!

Тому я і став Командором, тому й об'єднав некромантів, щоб таке більше не повторилось...

Увесь цей час я був справді зайнятий, а ще я хотів щоб ти подумала, чи
хочеш, такого життя?

Бо я знаю як ти ставишся до всього надприродного, як боїшся, тремтиш коли бачиш нежить, ми такі різні...

Я слухала Люциандра і розуміла як він подорослішав, з егоїста перетворився у справжнього чоловіка, як багато зробив за цей час у Шамахані.

Я дивилась у його чорні очі й розуміла що не зможу відпустити й не зможу піти сама, не зможу жити попереднім життям, тепер коли знаю інше...

А ще він сказав що кохає мене, це навіть більше ніж я розраховувала у своїх мріях.

- Люциандр, за час поки тебе не було, я також змінилась. І я уже не тремчу при вигляді надприродного і на кладовище можу зайти спокійно, я навчилась спілкуватися із духами й навіть охоронці на кладовищі мене не лякають.

Я так хотіла дізнатися хоч щось про тебе, що була готова пройти усі кола пекла.

Я хочу залишитись провідником і продовжувати бачити світ такий яким він є і бути хоч чимось корисною для тебе.

Люциандр, я також кохаю тебе!



Іса Тарк

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись