Я некромант.

Розмір шрифту: - +

Через шість років.

Через шість років.

Я нервувалась, мене уже тіпало від мами Люциандра, Елеонора(як просила вона її називати) її безкінечні зауваження до мене, завуальовані образи по яких вона, мабуть, магістр.

Вона постійно нагадує, що мені не місце у їхньому домі, що я людина, що я нижчий сорт, у мене не того кольору волосся, очі, не така комплектація тіла, не такий одяг. Усе не так і не те!

Як мене це дістало!

Та я закусила губу і терпіла, не хотіла жалітися Люциандру, старалась думати про завтрашній день(дуже важливий день) і згадувала ще один важливий день, який відбувся три роки тому по земних мірках.

                                   * * *

День весілля!

Я жила на землі, а Люциандр метався із Шамахану на землю, із землі до Шамахану і було важко постійно його чекати, хвилюватись та кохання того варте!

Та ще важче було змиритися його мамі зі мною, вона категорично була проти, та Люциандр не питав, а поставив перед фактом, від чого вона побіліла від люті, та змирилась.

Я з Адель жила у будинку Люциандра, як і ще кілька нелюдів які помагали доглядати за будинком ну і звісно бойова нежить на чолі з Іренархом, як виразився Люциандр

''необхідні міри безпеки".

Я не перечила, бо розуміла усю складність ситуації. А після кількох нападів на будинок, так взагалі була вдячна.

Я вступила в інститут на заочне і таки вивчилась на вихователя і продовжувала працювати, Люциандр був проти та я наполягала — мені було це необхідно.

З Люциандром не було легко, у нього жахливий некромантських характер, упертий, безтактний, безкомпромісний, конфліктний, не терплячий, весь час командує.

Тому мені прийшлось йти на жіночі хитрощі, з часом я зрозуміла, що якщо мені щось потрібно, то не варто ставити його перед фактом, а легенько натякнути, так набагато ефективніше...

Одного вечора коли Люциандр запропонував піти погуляти, ну і за традицією ми пішли на кладовище, я одразу запідозрила щось не ладне, бо навіть охоронці кладовища побачивши нас, зникли.

А коли Люциандр підняв усю нежить на кладовищі, а потім вони усі галантно стали на одне коліно, то у мене був шок, особливо мені сподобалось продовження, мій некромант також став на одне коліно і сказав.

— Ти станеш моєю дружиною!

Так він не запитав, він ствердив! А мені нічого не залишалось як відповісти на це "не запитання".

— Так!

Тоді на мій палець лягла каблучка у формі черепа « дуже не сподівано».

І ще одна заявочка.

— Завтра весілля!

Спочатку я думала це жарт, потім згадала що мій наречений некромант.

— Люциандр, ти пожартував, що весілля завтра?

— Ні.

— Але як, я не готова, сукні не маю і взагалі...

— Нічого не потрібно Соль, завтра сама все побачиш!

Весілля було таким, не весільним, що я досі згадую з острахом.

Увечері наступного дня прибули батьки Люциандра і ще два нелюда, високі, страшні з рогами, копитами й червоними очима.

Елеонора зарозуміло мене зміряла і холодно промовила.

— Ходи за мною!

Уже в кімнаті вона простягла мені пакунок.

— Одягай!

Я розгорнула, а там якесь лахміття, старезний мішок з отворами для рук і голови.

— Що це таке?

— Традиційне вбрання нареченої, на некроманській весільній церемонії.

Чи ти думала буде усе просто! Думала? То мені так жаль, бо далі буде тільки гірше!

Від її слів я захотіла вистрибнути із вікна, буквально, хоч ми були на другому поверсі.

Та потім згадала про свого коханого некроманта, що чекає на мене, подумаєш якийсь ритуал, я скільки пережила всього, що мене нічого не злякає.

Я вдяглась і ми спустились до підвалу, у приміщення де проходитиме церемонія Елеонора не зайшла.

У центрі кругу стояв Люциандр, перед ним два нелюда, я інтуїтивно стала біля нареченого.

Нелюд мовчки взяв руку Люциандра і гострим кігтем щось надряпав, інший нелюд взяв мою руку і зробив те саме, боляче, неприємно, що ж це за весілля таке.

Потім нелюд одним рухом розірвав сорочку Люциандра і знову щось там виводить, я уже думала що зі мною те саме зроблять, та пощастило...

Натомість нелюд взяв чашу і розрізав мені руку і кров капала у чашу.

Те саме зробили й Люциандру. Потім накапали й своєї крові, і ще щось туди влили, простягли нам.

Люциандр випив і я, думала що мене знудить, та сталося ще краще, я знепритомніла.

Прокинулась на ліжку, поруч лежав Люциандр.

— Виспалась?

— Пробач, не знаю, що найшло на мене, хоча знаю, ваш некроманській, варварський ритуал, з нелюдами й кров'ю — жахливий! Попереджати треба!

— Я знав що тобі він не сподобається, то і промовчав...

— Я проспала нашу першу шлюбну ніч...

— Усе добре, ти ще легко відбулась, не кожного дня п'єш кров...

— Люциандр, це так гидко, якби я тебе не любила, то б точно втекла!

Він засміявся, від цього звуку мені стає тепліше...

— Люциандр, а чому наречена у лахмітті, ти ж нормально був одягнений.

— Це ознака скромності, покірності...

— Знаєш що, по твоїм законам ми одружені, а по моїм ні...

— І що...ти ж знаєш мені начхати на земні закони!

— А мені ні, і якщо я пройшла цей весь жах, то буде по чесному якщо і ти підеш зі мною до церкви й ми обвінчаємось і в ЗАГС заїдемо щоб нам штамп поставили!

— А що мені за це буде?

— Які ж некроманти наглі, ти уже отримав мене!

І він мене поцілував, просто навалився на мене всією вагою, а мені це подобалось і я хотіла більшого...

* * *

— Соломія, ти чуєш що я тобі говорю, де ти літаєш?

Я так задумалась, що не чула що мені говорила Елеонора. І уже збиралася виправдовуватися як почула рідний голос...

— Мамо, облиш Соль, ти ж знаєш що їй не можна хвилюватись!

— Соломія уже народила!

— Так, тобі внука!

Люциандр підійшов до мене поцілував, обняв і уся злість й роздратування що викликала Елеонора, розвіялись.

— Усе готово, завтра зранку відправимось у Шамахан із Дем’яном!

Шамахан, скільки спогадів, переживань, я хотіла знову його побачити й боялась. Завтра я буду не просто людиною, провідником, як тоді, а дружиною Командора, матір'ю.

Я побачу Атенаша 3 і Микиту з Констянтином, хоч його я і так бачила.

* * *

Перенеслись ми без проблем, біля воріт охоронці пропустили нас без зайвих запитань зі схиленими головами.

Цього разу я не хвилювалась за Даниїла, тепер коли я дружина Люциандра ми зв’язані кров'ю і ніхто не зможе зруйнувати цей зв’язок.

Потім ми пройшли площу і сіли у човен, все як першого разу, тільки тепер на руках Люциандра мирно спав наш син Дем'ян, і саме з цієї причини ми тут.

Усі 12 представників некромантських родин мають провести некромантське хрещення нашого сина, який є єдиним спадкоємцем роду Люциандра, Дем'ян також некромант як і батько.

— Люциандр, я хвилююсь за Адель...

— Соль, ти ж знаєш про Адель подбають.

Так, просто після НБ, Адель я не залишала, навіть на день.

У родовому замку Люциандра нас уже чекали. Коли зайшли у середину до нас підійшов Атенаш 3.

— Соломія, радий вас бачити! Вітаю з народженням сина!

— Дякую!

— Соль, ми не на довго, не хвилюйся!(Люциандр)

Як я можу не хвилюватись, мого маленького синочка, якому ще місяця не має, забирають для проведення ритуалу, одне це слово ‘'ритуал'' і мене в холодний піт кидає, це ж некроманти, у них все пов'язане з кров’ю і смертю, а він каже не хвилюйся!

— Соль! Ти зовсім не змінилась, все така ж прекрасна!!!

— Микита! Я так рада тебе бачити!

Я по дружньому обійняла Микиту, який не вважаючи на те, що є некромантом — хороший хлопець!

— Соль!

— Констянтин!

— А мене ти чомусь не обіймаєш!

— Тебе я уже бачила!

— Микита, ти не смійся, зараз Люциандр повернеться і не буде кого обіймати))

— Твої жарти Констянтин!(Микита)

— А хто жартує!

Я слухала їхню словесну перепалку і посміхалась...

* * *

Люциандр.

Церемонія пройшла швидко, усі голови некроманських родин визнали мого сина, в чому я, не сумнівався.

Це ж мій син!

Коли ми вийшли до всіх, то Соль стояла у компанії Микити й Константина, посміхалась, і тут я мав приревнувати, та я підійшов обняв, я знав що вона моя, моя дружина, моє кохання, моє життя!

— Люциандр, все добре?

— Так!

— Давай Дем'яна, я його піду годувати.

— Груддю?

- Констянтин! Соль, я піду з тобою!(Люциандр)

Соль

НЕ дійшовши до сходів ми зустріли Андріана з Дарією, які тримались за руки.

— Світлої Смерті Люциандр, Соломія!

— І тобі Андріан, Дарія!

— До речі, давно хотіла запитати, а що буде коли Соломія постаріє і помре, вона ж людина? Люциандр?(Дарія)

— Не знав, що ти так хвилюєшся за мою дружину Дарія, та можу тебе заспокоїти, Соль провідник, тому старість і смерть їй не загрожує!

Не хотіла я розмовляти з цією змією, яка виглядала так, наче лимон з’їла.

— Милий хлопчик!(Дарія)

— І вас вітаю з народженням сина!(Соль)

Так, у них також народився син, кілька тижнів тому.

— Роблю ставку, що мій син переможе твого на НБ!(Андріан)

— Ставлю свій родовий замок, що цього не буде!(Люциандр)

Починається...









****************************************

Дорогі читачі не забувайте ставити зірочки та коментувати!!!

Для автора це натхнення і стимул писати!!!!



Іса Тарк

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись