Я некромант.

Розмір шрифту: - +

Перший вечір. 3

(Соль)Знайшла могилу батька, сіла на лавочку, і почала розмовляти, мабуть, і про мене почнуть говорити що я не сповна розуму, що не далеко від істини, я відчувала себе загнаним звіром і хотіла тільки одного, заснути й не прокинутись, та мене зупиняла думка про Аделаїду, вона зовсім сама..

- Ти знову тут?

(Соль)Я налякалась, знову він.

- Як і ви.

- Іди до дому, не сиди тут, ти ледь на ногах тримаєшся, якщо не хочеш по доброму...

Я засміялась, до дому....

- Що смішного? Я мало з людьми спілкуюсь, тому не розумію!

Чому вона тут сидить, хоче знову увесь ритуал зірвати?

- Це не ваша справа, дякую, що допомогли, та..

- Іди додому!

Якось зловісно він це промовив, та мені байдуже, зараз я нічого не боюсь... Я уперто сиділа і дивилась у порожнечу. Аж поки дехто не почав мене тягти за руку, він просто волік мене до виходу, він не давав мені навіть упасти, сил на супротив у мене не було.

- Я попереджав! Не хочеш по доброму..

Мені порядком надоїла ця ситуація, не хай сидить і плаче собі в дома. Некроманти не були співчутливими, ми не розуміли чому люди так побиваються за померлими, і що таке сум і туга, некроманти живуть між світом живих і мертвих і цим все сказано.

- Відпустіть!

Він мовчав, уперто йшов вперед, і з нелюдською силою тягнув мене.

- У мене не має дому, я не маю куди іти!

Я викрикнула це, на межі відчаю. Він зупинився, подивився на мене своїми чорними очима.

- Ти ж сама казала що з селища!

- Так!

- І?

- Кредитори забрали дім. Тому я залишуся тут..

І ще чого, тут ти мені заважатимеш...(Люциандр)

- Тоді сьогодні побудеш у мене, а завтра буде видно.

- Ні!

Не хочу я повертатися у той похмурий, страшний будинок, він лякав мене, як і власник.

- Я не питав згоди!

І він дальше почав тягти мене.

- Я закричу!

- Не раджу.

- Чому, я голосно кричу, хтось обов'язково почує.

- Твої крики мене роздратують, і тоді твоє бажання виповниться, ти залишишся тут.

Чомусь я вірила кожному його слову, і від нього знову віяло чимось таким страшним... Він розвернувся і пішов тримаючи мене за руку, а я мов не жива йшла за ним.

Зблизька його будинок виглядав ще страшніше, загрозливіше, як і власник(повторюся).

- Проходь, приведи себе у порядок і приготуй вечерю, хоть якась користь буде з тебе.

Що? Мене опалило хвилею гніву. Що він собі дозволяє?

Я попрямував до себе переодягатись, а дівчина так і стояла з відкритим ротом.

Переодягнувшись, я хотів піти у підвал, попередити свою нежить, щоб не висовувалась. У кімнаті де спала моя гостя почувся шум, добре що хоть зрозуміла куди іти. Вона вийшла у коридор.

- Що?

- Там у шафі стоять речі...

- Бери!

Речі у шафі були такі старомодні, таке, мабуть, моя бабуся носила, ще за далекої молодості. Та виряджатись я і так не збиралась, знайшла просте плаття, нижче колін, чорне, з довгим рукавом, те що треба. Пройшла у ванну, швидко прийняла душ, одяглась, їсти хотілось, не їла я, мабуть, тиждень, від коли забрали Адель, і батько... Скотилася сльоза, витерла, треба взяти себе у руки, подумати що робити, як допомогти Аделаїді!

Промайнула думка запитати про роботу у "нового знайомого" втрачати то нічого.

Я спустилась, як тут похмуро, і запущено, багато пилу...знайшла кухню, господарювати тут не зручно, та він сам сказав приготувати вечерю...Стоп, вечерю, але ще не вечір, яка година?

Ні телефона з собою, ні годинника я не мала, підійшла до вікна, темніло, невже я так багато часу провела на цвинтарі?

Я дослідила кухню на предмет провізії. Знайшла свіжі овочі і яловиче м'ясо у вакуумі. Не люблю яловичину! Та мабуть, господар дому любить.

Я довго не думала включила плиту, жарила з обох сторін шмат м'яса, не довго. Включила духовку, поклала у спеціальну фольгову тарілку, знайшла свіжий розмарин, оливкову олію, сіль, перець, гарненько натерла спеціями. Хай запікається. За той час зробила простий овочевий салат.

Суміжна з кухнею була столова, з масивним столом у якого ніжки у форму чудовиська(маєш тобі). Я розклала столове приладдя.

(Люцианд)Я піднявся з підвалу і пішов на ароматний запах, який йшов з кухні. Дівчина була у чорному дуже облягаючому платті, некромантки так не одягались, і з розпущеним волоссям, яке зараз було ще пишнішим і білішим. Хвилину я стояв і дивився як вона бігає по кухні.

- Вечеря готова?

- Так, присідайте!

(Соль)Я швидко готувала соус із нежирного йогурту і спецій. М'ясо розрізала на акуратні шматки, усе віднесла у столову, поклала господарю три шматки на тарілку і полила соусом. Повторила і собі.

- Вино?

- Так, дякую!

Поки він розливав вино у принесені ним же бокали, я оглянулась, усі підсвічники, що висіли на стіні горіли, а це по три свічки у кожному. Коли він встиг їх запалити? Ми їли мовчки, він узагалі мало говорив, його шкіра була білою, він явно не загоряє, нігті на руках дивної форми, ніби загострені, одягнений виключно у чорне.

- Як вас звати?

Він на мене подивився, і ніби вагався чи потрібно називати своє ім’я.

- Мене звати Соломія, та переважно усі скорочують і називають Соль.

Я вирішила сказати своє ім’я першою, раз він не хоче, подам приклад.

- Люциандр!

- О, яке незвичне, ніколи не чула такого імені.

- Соль також не звичне, асоціюється із сіллю.

- Сіллю? Ну знаєте, з сіллю ще ніхто не асоціював моє ім’я, переважно із дівчиною з казки, що чекала свого принца, який мав припливти на кораблі із рожевими вітрилами.

- Не читав такого!

Я рідко спілкуюся з людьми, тільки при великій необхідності, переважно із некромантами чи нежитю, тому вечеряти з Соль і слухати її пусті розмови, мені було...не те що неприємно, а в новинку.

- Правила мого дому! Ти після вечері ідеш до своєї кімнати й не виходиш до ранку.

- Чому? А якщо я захочу попити води?

(Люциандр)Вона мені суперечить, такого я ще не зустрічав, мені некроманту, який з легкістю може перервати її життя, за долю секунди.

- То візьміть воду з собою!

- Добре, я просто запитала, а у вас одразу очі почорнішали, ніколи такого не бачила...

(Соль)Що за чортівня, що у нього з очима, і що це за правила такі?

- Дякую за вечерю!

(Соль)Подяки я не чекала, та все одно приємно, Люциандр піднявся і пішов у вітальню, я нахилилась і побачила що він взяв чорне пальто, куди це він іде, я що сама залишусь у цьому моторошному будинку?

- Ви ідете? Залишаєте мене тут одну?

- Іду, у будинку тобі нічого не загрожує, тільки виконуй правила.

- А куди це ви, на цвинтар, чи що?

- Не твоя справа!

(Люциандр)Чому я маю їй говорити куди йду?

Я прямував на цвинтар, але звідки вона знає? Невже таки ходять чутки у селищі, чи...

Я зайшов як зазвичай, вклонився, і звернувся до хазяїна кладовища, який вийшов мені на зустріч, як і попереднього разу, чорна димка.

- Добрий вечір, скажіть мені, чи були недавнім часом практики, чорнокнижники, дилетанти...

- Так.

Хазяїн не багатослівний.

- Де працювали?

Він вказав на могилу, я підійшов, активна, я заплющив очі, проговорив на мові некромантів просте закляття поклику духу. Він явився, у нематеріалізованій формі, і я приступив до розв'язання питань, які мене зацікавили, а саме дізнатися, хто це бігає на кладовище в ночі крім мене?

- Хто приходив до тебе, що хотів?

- Жінка, середніх літ, псування хоче навести, на ворога свого.

Загробний голос відповідає тільки правду, мертві не обманюють.

- Із селища?

- Так.

- Як виглядає?

- Не висока, темний колір волосся, 43 роки.

- Який ритуал проводила.

- Прикопала фото, принесла відкуп мені й хазяїнам.

- Примітивщина! Наступного разу, як прийде, одразу скажеш мені!

- Так.

Я відпустив його. І направився до батька Соль, його і викликати не треба, він літатиме тут до дев'ятого дня, а потім піде дальше, якщо його нічого не триматиме тут...

- Твоя дочка Соль у мене, і не лети до мене бо і так не пройдеш. Розкажи, як так сталось що їй не має куди іти, і де друга дочка?

- Ми жили у місті, у мене був успішний бізнес, потім почались проблеми з конкурентами, я заклав усе, і того не вистачало, у мене стався інсульт, Аделаїду забрали у дитячий будинок, знову інсульт, я тут, кредитори на похороні повідомили, що будинок у селищі також забирають.

Він нервово метався туди-сюди, не звикся з думкою що мертвий.

- Аделаїді скільки років?

- Шість.

Сумна історія звісно, та не моя проблема.

Я попрямував на своє улюблене місце медитацій. Невеличка галявина з великим дубом. Присів, спочатку виконував вправи дихання, а ж поки не занурився у транс, моє астральне тіло, від’єдналася від земного, я літав над цвинтарем, так він виглядав зовсім по іншому, не таким як у фізичному світі. Він був пронизаний яскравими нитками вздовж і поперек, активні могили виділялись, були яскраві, жителі, хазяїн, хазяйка, сторожі, бісики, духи смерті, неупокоєнні душі(самогубці, і ті хто загинув неприродною смертю, і навіть ті хто умудряється відчайдушно триматися за фізичний світ) на цвинтарі їх безліч, вони літають, спілкуються між собою, скучають, веселяться залякуючи цікавих. Одним словом, тут усе жило своїм потойбічним життям.

Я дивився на душі які почали змирюватись зі своєю смертю, помітив кілька, скоро допоможу їм відправитись дальше...

Я повернувся під ранок, і одразу заснув.

*********************

Дорогі читачі не забувайте ставити зірочки та коментувати!

Для автора це стимул та натхнення!!!!



Іса Тарк

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись