Я повернусь

Розмір шрифту: - +

3

Дорога - це прекрасно. Вона все розкаже. Про те, як періодично половина аборигенів зриваються з місця й мандрують кудись. Про те, у якому боці йдуть бойові дії - туди їдуть зі зброєю, а назад - зранені. У кращому випадку. Про те, що в різних місцях сконцентровані різні виробництва. Щодня дорогою курсували авто, від яких голодний я вловлював прекрасні аромати - теплої випічки, вишуканих смаколиків, прянощів і мʼяса... Ох, мʼясо... треба ще навідатися у село... Бо з цими морозами без їжі нормальної я довго не протягну. Ніколи більше не буду думати, що місцеві зажерливі.

Я обрав ту ж хатинку, звідки потягнув минулого разу ніжного й мʼякенького кролика. Не те щоб я мав намір завдати великих збитків - просто знав, що там уже нема собаки. А це знижує ризик, що мене помітять.

У різних клітках сиділо шестеро кроликів - і одна кроличка окремо, зате з кроленятами. Вона суворо й рішуче дивилася на мене крізь просвіти сітки. Все, зрозумів, не ідіот, з придуркуватими мамашами в усіх світах звʼязуватися - собі дорожче.

Лапнув масивного кроля й з відчуттям добре зробленої роботи потрюхикав дорогою з села.

Під час третього візиту на мене вже явно очікували. Біля кліток стояв іржавий зубастий механізм. Якась пастка для ідіотів. Я взяв чергового кролика й чкурнув. Як на зло, почало сніжити. Ледь-ледь. Досить, щоб на снігу залишилися сліди - але недосить, щоб на ранок ті сліди стали непомітними.

Ну, ніхто й не казав, що буде легко... Я моментально на місці втоптав усього кроля й чкурнув до лісу, проте не до свого лігва. Хай шукають деінде. Якось цю ніч перебʼюся.

Наступного разу піду в інший двір.

От наступного разу мені й було насправді непереливки.

- Чупакабра! - зарепетувала якась бабця. І зірвалася на ультразвук. Завалували пси у всіх дворах. Засяяли вікна.

І чого я, ідіот, не пішов туди, де мене просто чекали з пастками?

Я біг з усієї сили. А відстань між мною і собаками щось не зростала. Ба, навіть зменшувалася. Сам на сам жоден пес проти мене не вийде. Але їх було багато. І вони не мали наміру мене атакувати. А от ті, хто йшов слідом за ними, схоже, вийшов, щоб роздобути мою вельми цінну для мене шкурку.

По снігу я від них відірватися не міг. А якби й відірвався - чи надовго? Сліди - таки паскудна штука.

А допомога прийшла, звідки не чекав... Трасою, що пролягала мимо села, їхала армада військової техніки. Не дуже швидко - мабуть, через снігопад. Я зрозумів - якщо зараз не скочу й не причеплюся до якоїсь залізяки, довго я бігати не зможу. Та при моїй спритності скочити на броню останнього механізму було досить легко. Абориген під бронею щось почув, агрегат затормозив... А потім поїхав собі. Мабуть, вирішили, що там якась грудка стукнула.

Пальці стигли й примерзали, а я їхав все далі й далі від свого лігва, від переслідувачів і від порталу, який мав повернути мене додому.

Нічого.

У мене ще 23 дні.

Я все встигну.



Бабка Лєнка

Відредаговано: 01.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись