Я повернусь

Розмір шрифту: - +

4

Броньований монстр шпарив, як переляканий. Хурделиця припинилася, а на пухкий шар снігу механізм не зважав. Як я доїхав до найближчого населеного пункту, відпав, залишаючи клапті обмерзлої шкіри на броні, як надибав найближчий відкритий підвал - уже й не пригадаю. Прийшов до тями, як відігрівся.

У підвалі, порівняно з лісовим барлогом, були просто тропіки.

Там роїлося своє життя. З теплих труб на мене презирливо блимкав зеленими очиськами місцевий альфа-самець. Потім придивився до мене, допетрав, що я прекрасно можу пересуватися на двох кінцівках і дістати його у будь-який момент... і прожогом метнувся до дверей. Розумна тваринка, тут кроликів немає, а я відігріюся й задумаюся, що б пожерти...

Тіло ломило й судомило, але я розумів, що це просто результат перемерзання й фізичного напруження. Пройде. Головне - живий. Знайшовся для мене у підвалі далекий куток, куди, здається, ніхто віками не потикався. Система коридорів була такою, що всі вони були прохідними. З одного боку - була якась можливість відступу. З іншого - движняк у підвалі був конкретним. Тому санки, тому закрутка, тому картошки трошки, той порожні банки волоче вниз посеред ночі. Я почав турбуватися, що втікаючи від одного аборигена, нарвуся на другого.

Я вже усвідомив, що з фізичною формою у них все паршиво. Але не з самоорганізацією. На галас збіжаться ВСІ. Тому зробив ставку на маскування - притягнув штук скільки картонних коробок, знайшов невеличку нішу, заліз туди, прикрився й заснув чутливим сном.

...Прокинувся через те, що по мені хтось невеличкий нахабно повзав. Навколо сяяли червоні цяточки очей...

І щойно я скинув перших агресорів, як на мене напала вся зграя. Ох, правий був кіт, коли вгніздився під стелею! Я швидко зрозумів, що зубасті й хвостаті дрібні потвори не просто надокучливі, а ще й становлять цілком реальну небезпеку. Вони прибували й прибували. А чимало дрібних укусів, як я памʼятав з досвіду попередніх рейдів, то ще гірше, ніж один серйозний - хтось та занесе заразу, бо у мене ж з імунітетом до хвороб цього світу зовсім паршиво. Мусив полишати тепле місце. Виходячи з підвалу, побачив кота зі щуром у зубах. У бійку хитрун не дуже ліз, а з результатів скористався. Ну, мені не шкода...

Я крався поміж людських помешкань... Які добрі винаходи - баки для зайвих речей! Вони є біля кожного великого дому. Там можна знайти що завгодно, зокрема й їжу. Всі звідти харчувалися - і коти місцеві, й собаки, і щурі... І я мусив присусідитися. Якість харчування була така собі, але де я ще зможу на новому місці оперативно знайти хоч щось? Зітхнув - і витягнув з бака, що ніч послала.

А потім почапав шукати прихисток. Нереально сліпило освітлення. Сяяли вікна, дерева, всяке обладнання...

Мені треба був якийсь закуток, щоб заховатися. Більшість підвалів були закриті. Кущики обстрижені. По закутках між будівлями, де, здавалося б, можна було заховатися, страшно тхнуло... Якщо я там пробуду півгодини, мене потім по запаху вичислять!

Ось, нарешті, якісь двері незамкнені... Підвал... Щурами наче не тхне. Ну, чи ж мені перебирати зараз? Скоро світанок!

Лягаю спати. Завтра буде новий день

"У мене є 22 доби в запасі", - майнуло в голові і я відключився...

А встати наступного дня не зміг... Тіло ломило, з дрібних ранок сочився гній. Що саме так на мене вплинуло - фізичне напруження, перемерзання, харчі чи атака щурів - то вже важко зрозуміти. Та я заледве доповз до дверей, піднявся, взяв жменю снігу, зʼїв її, щоб втамувати спрагу, й заповз знову у підземні ходи.

Я вже не думав про те, помітить мене хтось чи ні...

Я свою місію виконав...

Через 22 дні портал закриється й на найближче десятиліття, а то й довше Мара буде убезпечена від жителів цього світу.

З такими думками я приготувався йти в ніч назавжди...



Бабка Лєнка

Відредаговано: 01.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись