Я повернусь

Розмір шрифту: - +

5

- Отам він, я бачила, заповз і лежить... - шамкала беззубим ротом якась аборигенка. - Здоровенний! Я пройти не можу! Може, краще було викликати не вас? Краще б поліція приїхала і його застрелила. Такі здорові пси становлять небезпеку... Чули - минулого року напав такий на учня...

До мене йшов худорлявий чоловік. Став, потім присів:

- Бачу, погано тобі. Не бійся, я допоможу... Ти ж не кусаєшся? Молодець, молодець...

Його мова лилася так, наче дощ мандрує листям дерев... У голосі був спокій і впевненість. Він добре знав, що робити і усвідомлював, що навіть якби я був дуже злим, у такому стані, як зараз, небезпеки я не становлю. Я незчувся, як мене вже несли, закутаного у якійсь ряднині. Щось заважало відкрити рота... та на той момент мені було байдуже. Мене привезли у тепло! Чимось обробляли рани. Кололи дупу, але після того мені стало легше. Навіть погодували.

У мене було все на задоволення основних потреб, але не було свободи.

Перебираючи мої видовжені пальці з кігтями, які я роздратовано випускав і втягував знову, чоловік зітхнув і пробурмотів:

- Ох, несучий же ти син! Що мені з тобою робити?

20 днів. У мене залишалося 20 днів. Але до того, як йти в портал, я маю бути повністю здоровий. А чоловік явно знався на тому, що робити, щоб мені стало легше. Я вирішив затриматися ще на кілька днів. Хрупав однотипний сухий харч, зазирав в інші клітки. Там були коти та пси - різних розмірів і в різному стані. Пухнасті красуні, які знали собі ціну - й подерті одноокі бандити. Приголомшені самотністю пси, що ще вчора чи позавчора мали господарів. Колишні волоцюги, що скрутилися клубочком і тішилися з того, що можуть перебути морози у закритому приміщенні.

І все це гавкало, нявкало, вимагало харчів, уваги, медичного обслуговування. Через три дні після того, як я прийшов до тями, почувався вже прекрасно. У мʼязи поверталася сила. Якось шерсть наростала й густішала. Видно, організм так собі прикинув, що хочеш жити - волохатій!

Одного вечора, коли мій рятівник вже вийшов надвір і, як я гадав, поїхав кудись, я обережно за допомогою кігтя дістався простенької засувки й відкрив вольєр. Я не кіт, я не пес, я розумне створіння ночі. Далі вийшов з того приміщення, що правило нам всім за притулок... І зустрівся поглядом з сірими очима за скельцями.

- Не бійся. Не триматиму. Сам бачу, який ти...

Я підійшов, піднявся, як умів, обійняв свого рятівника на прощання.

- Не знаю, де ти будеш... Куди прагнеш... Але буду радий, якщо мене там згадаєш добром...

Біг надавав мені незвичне задоволення. Після багатьох днів у тісному вольєрі, де неможливо було гарно розімʼятися, починаєш розуміти, що фізичні навантаження - то частина щастя.

Я приблизно уявляв, у якому напрямку мій портал. Але я памʼятав, що мимо села неодноразово їздила військова техніка... Отож, шукати треба вояків. Вони ж не можуть їхати тільки в одному напрямку! Колись та будуть їхати в зворотному! Хоча б точно визначитися з дорогою, якою вони їдуть!

Місто, де я перебував, було величеньким. І вояк там було чимало. От тільки не міг я увечері чи зранку бігати відкрито - то стара сліпа бабка думала, що я собака, а в кого зір кращий, того не обманеш. Тож мусив триматися старої стратегії - вночі шукати стоянку вояків (там такі машини, що непросто заховати), вдень відсиджуватися в підвалі. На пошуки витратив 2 дні.

17 днів до закриття порталу. З цією думкою я заснув у черговому підвалі.

 



Бабка Лєнка

Відредаговано: 01.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись