Я, він та яхта

Розмір шрифту: - +

Глави 3. - 4

До самого вечора я страждаю від головної болі, але все – таки в мене виходить насолодитись просто неймовірним заходом сонця. Навіть не думала, що коли ти у відкритому морі він зовсім інший, ніж на суші. Здається, червоний диск між лінією моря, що зливається з горизонтом та самим небом – застрягнув. Червоно – жовта, наче дорогоцінна доріжка біжить рівною гладдю, дістаючись білого металу яхти, зафарбовуючи її в помаранчевий.

Це справжня насолода, якщо не зважати на Макса та мою ситуацію взагалі, спостерігати за цією красою, вдихаючи солоне, свіже повітря, відчуваючи, як теплий літній вітер тріпоче волосся. І більше нічого й нікого. Лише я сама на весь безкрайній світ. Голова порожня від думок, вони мені й не потрібні у такий момент. В душі навіть з’являється якась легкість, повітряність, наче я кулька, що ось – ось дістанеться самого небосхилу та познайомиться з Всесвітом.

– Твоє волосся, як це сонце. – Зненацька чую голос Макса поруч. Яхта вже давно не йде за допомогою мотору, а просто пливе під вітром, розпустивши білі паруса.

– Щось типу такого. – Відповідаю, не обертаючись до нього.

– Мені шкода, що ти сіла не на ту яхту.

– І мені.

Більше ми не розмовляємо. Я не готую вечерю, як він того хотів, просто доїдаю курячу ніжку й запиваю водою та відправляюсь у свою каюту. Коли темніє, на мене находить апатія та розчарування у всьому. Сльози самі течуть по щоках великими краплями. Мені шкода саму себе. Шкода, що переплутала яхти та опинилась з цим Максом на одній. Шкода, що він знущається наді мною і явно не збирається повертатись додому, на берег. Я вже уявляю що думають батьки. Думають їх донька зникла, можливо її вбили. Звідки ж їм знати, що я у відкритому морі? Впевнена, мама дорікає татові, що не пішла зі мною і це вперше, коли я справді жалкую, що так не сталось. Якби ми пішли разом, то не було б такого.

Навіть не помічаю, як засинаю, хлюпаючи носом. Всю ніч мені сняться жахи, від чого я кричу та кричу, заливаючись черговою порцією сліз.

На наступний ранок я змучена та бліда. Стомленість від емоційного потрясіння бере своє, тому не дивуюсь, побачивши у невеликому дзеркалі в ванній кімнаті, синьці під очима. Приймаю душ, радіючи, що він взагалі тут є, а як і звідки — не хвилює. Переодягаюсь у довгий сарафан червоного кольору з оголеною спиною й виходжу на палубу.

Макс вже там. Яхта стоїть на місці, якщо так можна висловитись, а він спиною до мене, роздивляючись ранішнє сонце, що вже яскраво світить засліплюючи все навколо своїм жовтим кольором.

– Добрий ранок. – Промовляю, підходячи до нього.

– Що в нас на сніданок, Софі? – Запитує не обертаючи навіть голови.

– Тобто? – Легкий вітерець тріпоче моє ще вологе волосся після душу, колючи шкіру кінчиками пасм. Підставляю обличчя теплим променям дивуючись цій красі. Знову. Певно до такого важко звикнути.

– Тобто ми домовились, що ти у нас кок. – Рівним тоном.

– А я сказала, що готувати не буду.

– Ммммм….– Мугикає під ніс. Обертається й довго не думаючи штовхає мене в плече.

Не втримуюсь, поковзаюсь на вогкій палубі й голосно скрикнувши падаю у холодну морську воду, одразу занурюючись під рівну гладь. Виринаю, відчуваючи, як лють росте в мені наче буревій, посилюючись кожної секунди.

– Ти скажений, – викрикую з моря, борсаючись ногами у воді. Але він не відповідає на це нічого. Лише цинічно посміхається й зникає з моїх очей. – Ей! ЕЙ! Не кидай мене тут! Та ти божевільний! Я не смертниця, на відмінно від тебе.

– Тихо, – чую його голос. Тримає у руках пляшку золотистої рідини. Сідає на край правої палуби, звішує босі ноги й прикладає пляшку до горлянки роблячи декілька великих ковтків.

– Витягни мене. Або спусти якісь сходинки! – Гиркаю.

– Ні.

– Ні??Тобто ні?

– Ти не хочеш жити за моїми правилами, для чого мені баласт у вигляді Софі? А так, думаю холодна солона вода провчить тебе, й покаже, як потрібно поводитись у гостях.

– Ти справді думаєш, що це розумна ідея? – Запитую його, відчуваючи, як ноги німіють від холоду, тіло вже закоценіло, а зуби клацають.

– В тебе є варіанти? – Усміхається він. – Або ти живеш тут за моїми правилами, або залишаєшся там, у морі.

– Ти неадекватний, зрозуміло! – Гиркаю. І Начхати мені, що у воді без рятувального круга я, а не він. – Просто недоумок!

– Ти помилилась з яхтою, а не я, Софі.

Примружую очі, намагаючись краще розгледіти цю світлу голову з нахабними очима. Цей хлопець просто біда на мою голову. Або я на його.

– Просто допоможи мені вилізти назад. Я замерзла. І якщо помру, втону, то все це буде на твоїй совісті.

– В мене її немає. Та і я вийшов у море саме для такої цілі, а ти мені заважаєш.

– Вмерти хочеш?

– Швидше загубитись.

– А, ну так! Смертник! Самогубець! Тоді давай ми поміняємось місцями – ти у воді, а я на палубі. Як тобі? – Весь час, поки цей ненормальний калатає ногами в повітрі, явно насолоджуючись моїм виглядом, мені доводиться рухати ногами та руками, щоб не піти на дно морських глибин. І це важко, скажу вам. Все тіло болить, кожний непідготовлений та незвиклий до такого м’яз пече пекельним полум’ям, а про те, що відбувається в моїй голові на даний момент краще промовчати, тому що я в паніці! Справді. Якщо цей довбень, – Макс –, прямо зараз не спустить ті кляті сходинки, то моє тіло каменем піде на дно. Але, що йому до цього? Він то сидить закутаний в ковдру, п’є прямо з пляшки й з усмішкою на обличчі дивиться на мене, жертву власної тупості.



Стефанія Лін

Відредаговано: 25.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись