Я, він та яхта

Розмір шрифту: - +

Глава 5

Четвертий день мого перебування на яхті починається з відра холодної, солоної води, яка виливається прямо в обличчя сильним сплеском.

– Ти з глузду з’їхав? – Кричу, виплигуючи з ліжка зі швидкістю пантери. – Навіщо?

– Сніданок. – Пальцем вказує на уявний годинник на зап’ясті.

– Що? Який ще сніданок? В тебе вчора вийшла чудесна вечеря, для чого будити мене? Я знову його зіпсую!

– Якщо зіпсуєш, то підеш на корм рибам. В мене все! – розвертається і йде на вихід з каюти.

– А ти куди?

– Плавати!

Двері за його спиною зачиняються і я залишаюсь сама стояти посеред каюти повністю мокра та ще й солона.

– Скажений! – Бурмочу під ніс та відправляюсь в душ, подумки радіючи, що він взагалі тут є.

Коли нарешті виходжу на палубу, то бачу, що Макс справді плаває у морі. Сходинки спущені з правого борту, а сам він наче той дельфін, хіба що не видає таких звуків, як вони: плескається, занурюється та отримає величезне задоволення від цього. Раптом в голові з’являється думка, що непогано було б, як мінімум провчити цього нахабу та забрати сходинки. Що й роблю. Поки Макс навіть не звертає на мене уваги, а можливо справді не бачить, затягую сходинки на палубу та фіксую їх в потрібне положення. З передчуттям всесвітнього скандалу та задоволення від моєї хитрості потираю руки й просто відправляюсь на кухню, готувати сніданок. Нехай знає, як ображати дівчат, лякати акулами, кидати навмисно в воду ще й тримати силою не даючи шансів зв’язатись з берегом.

Десь годину часу ще проводжу на кухні, все – таки готуючи сніданок, вирішивши, що непогано було б насмажити картоплі, котру знайшла на «кухні». А потім нарешті чую гнівний крик, декілька лайливих слів і сплеск води. Навмисно не виходжу на палубу. Для чого мені слухати його лайку, крики та погрози, якщо я зараз у виграшному становищі? Постраждає трішки, зрозуміє, що можу дати відсіч й перестане поводити себе так, наче він тут справді капітан!

Проходить ще хвилин п'ятнадцять й розумію, що останні п’ять з них я не чула жодного звуку від Макса. Може втонув? Але ж я бачила, як плаває, такі не тонуть. Та якщо все ж пішов на дно – погано, керувати яхтою не вмію. Паніка повільно піднімається в мені до самої макітри, душить собою, підштовхує в спину вийти на палубу й пошукати скаженого смертника.

Піднімаюсь й одразу підскакую до правого борту: Макса там немає. Сходинки на місці, що зрозуміло, я ж їх і сховала, де ж їм ще бути. Але де ж тоді цей ненормальний?

– Макс! – Голосно кричу в безмежний простір моря. Не знаю на що сподіваюсь. Якщо втонув, то навряд чи відгукнеться. – Макс, чорт забирай! Ау!!!!

Та вода ідеально рівна, тиха і спокійна. Тепле сонце грає на ній променями, перетворюючи в блиск, наче від діамантів. І все. Ніяких ознак Макса. Навіть підлога на палубі суха, що означає – його тут не було, не вилазив! Дідько! Невже я вбила людину?! Невже я вбила єдину людину, що могла керувати яхтою та була шансом на повернення додому?!

Дурепа! Я – дурепа!

– Макс! Макс! Макс! – Кличу і кличу обдираючи горло, панікуючи та усвідомлюючи наслідки свого вчинку. – Господи! – Сльози самі котяться обличчям. Падаю на поверхню палуби відчувши, як сили покидають моє тіло й схлипую від відчаю, що охоплює серце.

– Мене шукала?! – Лунає голос з-за спини й лечу у воду від сильного поштовху в плечі.

Плюхаюсь з голосним звуком, боляче вдарившись руками. Занурююсь під воду, відчуваючи, як вона огортає гаряче тіло, охолоджує його та виштовхує на поверхню.

– Ти нормальний? – Кричу, коли виринаю й дивлюсь в усміхнену пику Макса. – Я думала ти потонув! Пішов на дно!

– Але ж злякалась ти за себе Софі, а не за мене. Так?

– За тебе теж! – Відрізаю. – Ти ж в нас смертник, а не я! Спусти, будь ласка сходинки. І, як ти взагалі зміг залізти назад?

– Це залишиться таємницею. – Сміється. – А поки я б радив відплисти! – Розігнавшись плигає до мене бомбочкою. Маленька хвиля від тіла Макса накриває мене з головою. На секунду занурююсь під воду, а потім знову виринаю, відчуваючи, що ніс повний солоної рідини.

– Ну?! І як ми тепер виберемось назад на палубу? – Докірливо.

– Я тебе підштовхну. – Регоче.

– Ти бачив висоту бортів? Тут це не допоможе. – Серйозно відповідаю. – А ще в мене картопля смажиться.

– О! Справді? Чорт! Тоді потрібно швиденько вибиратись. – Ниряє під воду й зникає на деякий час.

Цього разу не хвилююсь, хоч думки, раптом з ним щось станеться, а я так і залишусь у воді, без можливості забратись на палубу, – лякають.

Через коротку мить, усміхнене обличчя смертника з’являється прямо наді мною, на яхті. Він спускає сходинки, до яких підпливаю й забираюсь на палубу.

– Картопля,Софі. – Нагадує, коли сиджу хвилину, другу, третю, зігріваючись під спекотним сонцем.

– Сам йди до своєї картоплі. Ти виштовхнув мене у воду. Я вдруге за сьогодні мокра через тебе. – Гнівним тоном відповідаю.

– О! – Підсувається та кладе долоню на оголену ніжку, легко й невимушено, наче так і має бути, – так приємно чути, що ти мокнеш через мене…

Дивлюсь йому в обличчя похмурим поглядом, повністю ігноруючи слова з підтекстом. Встаю, та повертаюсь на кухню. На щастя картопля згоріти не встигла, а лише пропарилась під кришкою, втративши хрусткість.

Макса чекати довго не потрібно. Він з’являється за мною майже одразу. Дістає з холодильника овочі й нарізає салат, присвистуючи під ніс доволі знайому мелодію, ось тільки пригадати яку – не можу.



Стефанія Лін

Відредаговано: 25.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись