Я, він та яхта

Розмір шрифту: - +

Глава 6

Годину, а може більше, поки не затікає все тіло ми лежимо на палубі розглядаючи небо, хмари й сперечаємось, на що кожна з них схожа. І це так весело, щиро, неймовірно легко та просто, аж дивно стає. Я й сама забула коли востаннє дивилась на небо, коли шукала схожість з чимось, або ж взагалі просто любувалась природою навколо.

Час збігає швидко, наче його хтось прискорює. Поки ми плавали й лежали на палубі сонце почало повільно бігти донизу, в спробі сховатись за лінію горизонту. Тепер воно зафарбовує небосхил в жовто-рожеві кольори рваними смугами.

– Потрібно щось на вечерю приготувати. Хочеш це буду я? – Говорить Макс.

– Поваром?

– Ага.

– Добре. Такий варіант мені подобається більше. – Повертаю до нього голову й посміхаюсь.В голові з'являються думки, про існування яких ще не знала навіть сьогодні вранці: можливо ми виходимо на новий рівень відносин і він не буде поводитись так, наче я в нього щось вкрала?

Макс швидко порається по кухні, нарізаючи салат зі свіжих овочів та смажачи два стейки. Аромат такий, що слина мимоволі виривається з мого рота, поки в очікуванні сиджу поруч. Ми граємо в просту дитячу забавку. Слова на букву А.

– Америка. – Кажу я.

– Антарктида. – Перекидає стек на інший бік й дорізає огірок в тарілку.

– Австралія.

– Африка.

– Ееее, Аргентина.

– Софі, без ееее. Аланія!

– Чомусь саме в грі все вилітає з голови!

– Ага. Давай, не відволікайся. – Посміхається до мене навіть привітною посмішкою. – А то мені здається, що ти блондинка не просто так.

– Знову глузуєш?

– Завжди!

– Гаразд, Арктика! – Відкидаюсь на спинку сидіння з осмішкою роздивляючись засмаглу шкіру. А він нічого так. Фігура, яскрава посмішка, шкода, що смертник.

– Алжир.

– Англія.

– Все, Софі. Досить. Вечеряти давай.

Ставить на стіл гарно нарізаний салат та розкладає на дві тарілки стейк. Навіть ніколи б не подумала, що на морі можна постійно бути голодною. Макс ставить на стіл пляшку віскі та червоного вина. Піднімаю в здивуванні брови, поглядом запитуючи для чого це.

– Познайомимось ближче. – Посміхається. – Ти вже чотири дні тут зі мною, тому думаю прийшов час розділити дещо важливе на двох.

– І що ж це? Спільне випивання?

– Саме так. Вино чи віскі?

– Вино.

Хлопець розливає в склянки алкоголь. З вином протягує мені. Торкається своєю склянкою моєї від чого вони легко дзвенять.

– За наше знайомство, Софі. Ти мені подобаєшся. – підморгує й залпом випиває золотаву рідину, виблискуючи не менш золотими очима.

Куштую солодке вино й зробивши маленький ковточок, відкладаю вбік.

– Не доп’єш? – Запитує.

– Я не прихильник спиртних напоїв.

– А шкода.

Повечерявши та помивши посуд, лягаємо спати кожний у своїй каюті. Не знаю, як Макс, та я довго верчусь з боку на бік намагаючись заснути, ось тільки всі спроби марні, якби не старалась. Полежавши ще з годину, а може й більше, виходжу на палубу закутавшись в ковдру.

Яхта легко качається на воді, вітерець підвіває з усіх сторін. Ми стоїмо майже на місці, парус складений, але здається, наче пливемо вперед. Сідаю на кормі й завішавши ноги вдивляюсь в далечінь, на доріжку з місячного сяйва, що холодним світлом осяює чорне море.

Волосся розвівається зміями в різні сторони, падаючи на очі, залізаючи до рота. Закутуюсь сильніше в ковдру й поринаю у свої думки.

Цікаво, що зараз роблять тато й мама? Шукають мене? Ось тільки певно не там де потрібно…Тому що я б сама шукала в тій місцевості, куди ходила до магазину. Впевнена, вони навіть подумати не можуть, що я банально сплутала яхти, і все… Уявляю, як вони хвилюються за мене, і від цього болить серце та душа. З’являється важкість на плечах наче тягар.
Мені потрібно припинити бути милою з Максом та піддаватись на його посмішку. Потрібно змусити повернутись на берег. Або просто повернути туди мене.

Хіба мені не начхати, що буде з ним? Чому він шукає смерті, а те, що саме шукає, ясно, як білий день. Та на жаль….мені не начхати. Сама не знаю чому. Ну яка різниця, що незнайомець, – котрий кинув у море, виляв відро води зранку у ліжко прямо на мене, – хоче померти? Скільки їх таких, – смертників, у цілому світі? Мільйони. Кожний хоч раз доходить до тієї точки кипіння, коли здається найкращий вихід знищити себе. Та просто решта людей розуміє, – це не вихід, а Макс….Макс вирішив, що море саме вирішить чи забирати його, чи ні.

Не розумію причин такої поведінки…Що могло такого трапитись у життя, що втрачаєш жагу до життя? Не вірю, що він шукає спокою від суспільства. Швидше за все, це суспільство збрехало йому, як і решті людей. Не виправдало сподівань… Знищило щось близьке до його серця, інакшої відповіді немає.

– Думаєш? – Знайомий голос звучить поруч. Здригаюсь від несподіванки та ледве не падаю у воду. Макс обхоплює за талію й підтягує назад, притискаючи до себе в обійми, так легко і просто, наче…наче так і повинно бути. Не пручаюсь. Сама не знаю чому…Можливо тому що хочу врятувати його? Тому що шкода його? Чи через те, що мені подобається його аромат: цитрусовий, з нотками прянощів, що збуджують уяву.

– Так.

– Про що? – Теж вглядається в далечінь, як і я, вишукуючи щось тільки своє.

– Про батьків. Вони хвилюються, знаю точно.

– Я не можу повернутись. Мені шкода, Софі. – Сумно відповідає.

– Але чому? – Повертаю голову до нього, силуючись розгледіти в темряві вираз обличчя.



Стефанія Лін

Відредаговано: 25.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись