Я, він та яхта

Розмір шрифту: - +

Частина ІІ. Глава 11.

Коли прокидаюсь та виходжу на палубу моєму щастю немає меж. Я знала ще вчора, що маю побачити берег, та тільки насправді, його рівна, жовтогаряча лінія та обриси яхт, вражають. Я здивована, шокована й не тямлю себе від радощів. Нарешті не буде качки, хвиль, спекотного сонця, шторму й постійного вітру, від якого волосся стало схожим на мочалку.

– Твоя посмішка на вустах показує мені, що я йду вірним шляхом, правда? – Макс опиняється поруч й обіймає за плечі. Його приємний аромат одразу закутує мене у свої обійми, і я розумію, що вже починаю сумувати.

– Так.

Хлопець повертається до штурвала і за короткий час пришвартовується до берега. Допомагає зійти з яхти, поглинаючи золотими очима. Сонце яскраво сяє над нашими головами, а блакитне небо наче кричить мені, що тепер все добре, чудово, і я маю бути найщасливішою у світі, адже нарешті все закінчилось. Та насправді смуток та гіркота від того, що маємо прощатись стають у горлі, заважаючи дихати, хоч намагаюсь цього не показати.

Макс бере мене за руку і ми просто йдемо вперед, залишаючи за спиною спокійне море, яхту та дні проведені разом. Підводить до магазину й просить в жінки, що стоїть поруч, зателефонувати. Вона дає телефон, пильним поглядом вдивляючись, як я набираю номер тата й чекаю кілька гудків.

– Так? – підозріло сівшим тоном каже тато.

– Та, це я. – Ледь чутно кажу. – Софія.

– Донечко! – Скрикує! – Боже, люба, де ти? Що з тобою?

– Та, я поруч з пірсом, де ми мали сісти на яхту.

– Я скоро буду! Чекай. Тільки не зникай добре?

– Добре.

Кладу слухавку й віддаю жінці, віддячуючи за щедрість. Макс відводить мене трохи далі від поглядів відпочивальників,кладе руки на плечі, пронизуючи голодним та сумним поглядом.

– Ось і все… Тепер ти вільна. Я не хочу тебе відпускати, але…

– Не продовжуй. – Перериваю. – Я… З тобою було весело, хоч і складно. І я вдячна долі за те, що ми познайомились. Тільки пообіцяй, що більше не підеш в море, сподіваючись, що стихія забере тебе! Почни спочатку!

– Хм, – посміхається, – знову спочатку… Мені буде не вистачати тебе, юна Софі, і твого червоного волосся. Дякую, що була…– Важко ковтає. – Дякую, що була зі мною, хоч і проти волі.

Хлопець схиляється й ніжно торкається вустами моїх. Цей поцілунок сумний, наче мелодія скрипки, коли вона плаче за чимось важливим та втраченим. Він змушує душу тихо плакати, ховаючи сльози від Макса, адже він не заслуговує бачити, що мені теж боляче, але я не готова йти проти свого життя і правил, що диктує суспільство. Я знаю, що буду робити далі, і всі майбутні моменти будуть без нього.

– Будь щасливою. Не живи за правилами суспільства, роби те, що хочеш ти!

Пригортає у свої обійми. Так ми стоїмо довгий час, аж поки не чую сигнал автомобіля й голоси батьків, що летять мені на зустріч. Макс прощається поглядом, торкнувшись кінчиками пальців мого обличчя, викликавши гіркоту у роті й розриває ту тонку струну, що дивним чином зв’язала наші душі. А потім зникає у натовпі відпочивальників…

– Софі! Боже, Донечка. Софі!!! – Мама обіймає мене, роздивляється з усіх сторін, впевнюючись, що я не ушкоджена. Тато теж стискає в обіймах, заливаючись слізьми разом зі мною і мамою. – Ми думали ніколи тебе не побачимо! Три тижні, люба. Де ти була?

– В морі. Я переплутала яхти… А зв’язку там не було…

Тато примружує очі, поки веде мене в наше авто, й саджає на заднє сидіння.

– В кожної яхти чи судна є аварійний зв'язок, Софі. Аварійний радіобуй. Рація.

– Там не було такого. Принаймні її власник не згадував про неї.

– Зараз відпочинемо, а потім ти маєш все розповісти. Ми з мамою та поліцією обшукали все. Думали з глузду з’їдемо! Ти нас налякала, Софі.

– А я казала, що в магазин потрібно було йти з нею! – Відразу каже мама, роздивляючись моє обличчя. Мені ж хочеться закотити очі. Почалось! Я вже уявляю скільки разів мама дорікнула татові, що дозволив мені піти самій…

Авто швидко покидає місцевість. Обертаюсь, на секунду відгородившись від перемовлянь батьків й дивлюсь у вікно, сподіваючись вихопити поглядом світле волосся Макса. Не знаю для чого так роблю. Серце тихо стікає слізьми, хоч розум продовжує впевнювати, що це нормально, так правильно, та й часу для зближення було надто мало. Але десь там, глибоко в душі, також знаю, що брешу сама собі. І буду брехати, щоб біль не роз’їдав мене з середини.

Через декілька годин ми в’їжджаємо в Одесу. Тато й мама весь цей час засипають мене питаннями, намагаючись дізнатись подробиці мого перебування у морі. Їм цікаво з ким, що всі ці дні відбувалось, і чому не повернулись до берега. Відповідаю на всі питання, пробуючи згладити свої та Макса дії. Та тільки татові слова про аварійну рацію не дають спокою. Макс збрехав. Я могла повернутись назад. Могла повідомити батькам, що жива й не змушувати їх сивіти у такому віці, й не спати кожну ніч, штурмуючи поліцію, яка досить мляво займалась моїми пошуками. І злість на хлопця витісняє смуток від розлуки.

Макс навмисно збрехав. Навмисно залишив мене з собою. Я розумію, він потребував не просто чиєїсь присутності поряд, а хотів відчути себе не самотнім, та це не зменшує його провини переді мною. Хоч ми вже ніколи не побачимось, але якби зараз його обличчя було навпроти мене, то ляпас, яким би нагородила, дзвенів би мінімум добу!

* * *
Рідне місто зустрічає спекою, не гіршою ніж південь України. Здається, що навіть асфальт пашить від гарячого повітря. Трава на газонах пожовтіла й стала сухою, неначе солома. Листя каштанів обгоріло під пекучим сонцем, й тепер в’яло звисає з гілок. Вантажні авто їздять містом поливаючи асфальт водою, намагаючись прибити пил, ось тільки це не допомагає. В повітрі висне задуха, ставши ще гіршою, після такої «допомоги». Люди майже на ходу обливаються водою з пляшок, не звертаючи уваги одне на одного: шум, гамір, крик дітей – все це зводить з розуму. Виявляється за тижні у морі я звикла до тиші. До шуму хвиль, що б’ються в борти. До тихого шепоту стихії й легкого бризу.



Стефанія Лін

Відредаговано: 25.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись