Я, він та яхта

Розмір шрифту: - +

Глава 12

Початок вересня

Київ зустрічає гамором. По іншому і назвати важко. Всюди люди, шум, крики, натовп. Мені не те щоб це було дивним, наше місто хоч і менше за столицю, та не менш галасливе, просто все це наче проходить крізь мене, не торкаючись серця чи голови.

Речі в гуртожиток ми з татом завезли ще на тому тижні, зараз же я йду на перші пари. Після розмов з Максом, після того, як відчула його біль, я зрозуміла, що спеціальність фінанси не моє, й вмовила батьків зробити все, щоб мене перевели на спеціальність психотерапевт. Раптом просто стало ясно, що допомагати людям боротись із самим собою, своїми страхами, з тягарем на плечах – головне для мене. Адже не кожний має когось, щоб поділитись цим. Не кожний хоче звалювати свої проблеми на близьких, все більше й більше опускаючи плечі під словом – життя.

Перший день проходить доволі швидко. Він сповнений різних подій, знайомств, сміху. Мені вже подобається наша невелика група, де я одразу з усіма познайомилась. Подобається знайомитись з куратором, викладачами, бігати між аудиторіями, шукати їх в різних кінцях будівлі. Сміх, ніяких знущань, ніяких насмішок, лише чиста та щира відкритість кожного з одногрупників, що обрали ту ж професію, впевнюють – ми на правильному шляху.

* * *
Перший місяць навчання проходить доволі важко, хоч і з всміхненими вустами та вечірніми прогулянками містом з одногрупниками. Лекції, лекції, лекції. Виявляється тут не як в школі: вам повільно диктують кожне речення, тут на парі тільки й встигай занотовувати за викладачем. Але все не так страшно, як здається. Кожний з нас допомагає один одному, дає списати, підтримує. Ми наче справді вже психотерпевти, хоч попереду ще цілих три роки. Та мені все подобається. Ці труднощі такі, які можу подолати.

Про літню пригоду тепер майже не згадую… Звісно, важко викинути золотий погляд з голови, але душа не плаче за хлопцем. І, навіть, я в ще деякій мірі розсерджена на нього за брехню. Літо взагалі просто залишилось десь у минулому теплим спогадом, й насолодою від того, як могла спостерігати за дельфінами та морем.

На відмінну від Макса, я не страждаю від життя у суспільстві. Навпаки, мені подобається бути його частиною. Доволі часто згадую його слова про те, що суспільство диктує свої правила поведінки, кругозору на речі, і розумію, що можливо так правильніше? Можливо так краще жити? Так, нехай ми просто маса, що не має особливої індивідуальності, та хіба це заважає нам бути щасливими? Отримувати насолоду від кожної миті проведеної за правилами?
Гадаю, було б набагато важче, якби я якраз йшла проти правил. Люди тоді просто не сприймали б, ніхто б не спілкувався, а я була б самотня, наче та яхта посеред моря.
Як тільки все це усвідомилось в моїй голові. Як тільки я справді стала щасливою, злившись з масою, моє життя знову дає тріщину…

* * *
Кінець жовтня

– Софія, – мамин голос звучить у телефоні, – ми з татом хочемо приїхати на вихідні. Прогуляємось містом, сходимо кудись. Як тобі ідея?

– Мам, чудова. – Відповідаю, на ходу натягуючи черевики й пальто. – З радістю зустрінусь з вами. Мені час на пари. Цілую. Бувай.

– Любою тебе, люба!

– І я тебе. Татові привіт.

Кидаю телефон у сумочку, натягую шапку та шарф, й витягую волосся з все ще червоними кінчиками. Чомусь не можу дозволити собі обрізати їх чи перефарбувати, наче щось зупиняє. Наче ці кінчики мій власний бунт проти суспільства, яке так обожнюю.

Зачиняю кімнату та злітаю сходами донизу. Виходжу з гуртожитку. Порив сильного, крижаного, осіннього вітру б’є в обличчя. Цього року осінь холодна, з затяжними дощами та вічно сірим небом. Жовте листя злітає з дерев на асфальт прикрашаючи все навколо своїм пожухлим кольором. Крокую вперед, подумки радіючи, що гуртожиток знаходиться на одній території з університетом і не потрібно долати пів міста, щоб дістатись навчального корпусу.

На стадіоні бігають хлопці, не зважаючи на огидний дощик, що вже накрапає, ганяють м’яча. Подумки фиркаю. Ну не розумію я цього футбольного божевілля. На дворі холод, а вони у штанах та кофтах. Проходжу повз одноповерхову будівлю та занурююсь в арку, вливаючись в натовп зі студентів, котрі з похмурими обличчями йдуть на пари. Деякі стоять по кутках, з цигарками, деякі з кавою, а деякі просто тремтять від холоду, вирішивши, що легка курточка врятує від нього.

А потім бачу його. Спочатку думаю, що здалось. Ну не може такого бути, але ні, ось він, тут. Світле волосся розвіває вітер, тріпочучи золоті пасма. Обличчя злегка не голене. У руках кава. Джинси, стильні черевики та парка синього кольору. Засмагле обличчя виділяється на фоні решти – блідих. Голлівудська посмішка сяє так природно, що серце пропускає  один удар. Він киває головою, слухаючи хлопця навпроти нього та робить ковток гарячого напою. Я ж….стою. Стою у потоці натовпу, який штовхає мене, відсуває, оминає, та не можу поворухнутись.

Ми ж мали ніколи не бачитись…. Я не казала в який університет вступила…Це просто збіг? Я ж сама казала, щоб знайшов ціль, пішов навчатись. Невже послухав? Невже вирішив таки змінити життя?
Руки стають вогкі, по спині стікає піт. Раптом стає жарко у пальто, шарф тисне на горло, а в голові набатом вистукують різні думки. Я настільки ошелешена, що навіть до купи їх зібрати не можу.

Він тут.

Він тут.

Варто зробити десять кроків і я відчую його аромат.

Він збрехав мені! Змусив пробути на яхті три тижні. Я майже не загинула через нього!

Ми роздивлялись хмари, він вчив мене плавати. Він відремонтував яхту. Він врятував мене. Смішив.

Говорив…

Господи….

Здається, що кров зараз закипить у судинах…



Стефанія Лін

Відредаговано: 25.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись