Я, він та яхта

Розмір шрифту: - +

Епілог

Весілля

Серпень

Я стою навпроти дзеркала в приватному деревному будинку. Карпати. Саме це глухе місце, поміж густих дерев з ароматом ялиці ми обрали для весілля. Будиночок, захований від поглядів, чужих людей тепер наш. Тато Макса дарує його нам на свято наших сердець. І я щаслива. Справді. Все в моєму житті казкове та чарівне. Ми закохані. Ми щасливі. Наші батьки підтримують кожне рішення. І я вагітна. Так…. Під серцем, там, поміж ребер, вистукує ще одне серце. Наше з Максом серце. Воно ще маленьке, крихітне, але я знаю – вже сильне. Поки нам невідомо хто у нас: дівчинка чи хлопчик, але, як каже мама – немає різниці, тому що діти завжди приносять радість.

– Ти готова? – Двоюрідна сестра Макса, що стала мені доволі близькою за останні два місяці підготовки до весілля зазирає у кімнату. – Ти чарівна, Софі.

Я й справді сьогодні чарівна: біла сукня з тонким мереживом на руках та шиї, фата, що сягає підлоги й туфельки без підборів. У волоссі дорогоцінна прикраса, що виблискує навіть тут, у кімнаті, куди ще потрапляє сонячне проміння. А в руках букет з маленьких рожевих піонів.

– Готова. – Відповідаю, видихнувши.

Серце вистукує у грудях від передчуття чогось неймовірного. Знадвору лунає приємна мелодія, наче у романтичних фільмах, де закоханні нарешті єднають серця.

– Тоді вперед. Твій тато чекає.

Спускаюсь сходами й беру татову руку. Ми повільно йдемо по темно-зеленій доріжці у самому серці лісу до арки, де на мене чекає моє майбутнє. Гості сидять на білих стільчиках ліворуч і праворуч від нас. Посміхаються. І я посміхаюсь.

– Моя люба…. Мені навіть не віриться. – Шепоче татко.

– Все ж добре, так, та?

– Просто неймовірно добре….

Татко підводить мене до Макса та сідає до мами. Наречений піднімає фату з обличчя й довгим золотавим поглядом пронизує душу. Поглядом він говорить мені так багато, так щиро, що ніякі слова не потрібні. Я теж відповідаю поглядом. Показую, наскільки сильно кохаю його, як радію від того, що ми разом…

– …Обіцяю кохати тебе вічно. Бути твоїм морем: іноді бурхливим, іноді спокійним, але твоїм. Обіцяю, що жоден шторм не нашкодить тобі. Обіцяю кохати тебе так, як дельфіни люблять море…

– А я обіцяю відноситись до тебе, як до найрідкіснішої морської перлини. І клянусь, що подарую тобі скарб, який навічно стане нашою спадщиною.
Макс самими лише вустами промовляє дякую й цілує мене під плескання і ніжну мелодію…..

 

* * *
Через три роки

– Татууууу!!!.... – Міла голосно кричить з ванної кімнати. – Татууууу!

– Люба, – заходжу до неї, спостерігаючи, як моя дворічна донечка плескається у прозорій воді. – Що ти хочеш?

– Хочу піну, яку вміє робити тільки тато. Поклич його. – Її золотаві, як і у Макса очі, світяться образою, що татко не реагує.

– А я хіба не можу?...

– Тільки тато може! – Макс з посмішкою на вустах вривається у ванну й схопивши пляшечку з піною для ванн виливає не менші половини у руки. – Відійди, Софі, ми з Мілкою будемо створювати історію.

– Історію про те, як я потім буду збирати залишки вашого дійства по всій ванній? – Посміхаюсь.

– Ні! Відео історію. Вперед за камерою.

– Ну гаразд.

Вибігаю з ванної під сміх і вигуки доні й схопивши камеру, повертаюсь. Макс сидить на підлозі, на його і Мілиній голові корони з піни, у руках по дві білих сфери.

– Ми морські королі, Софі! Фотографуй нас!

– Я вже!

І знаєте, це найкраще, що може бути. Саме такі моменти щастя. Ті, на які потім дивишся з посмішкою. Цініть їх. Хапайте і ніколи не відпускайте, адже щоб не сталось у вашому житті, подібні моменти щастя, ваші моменти, завжди будуть у ваших серцях!

Кінець

(с)Стефанія Лін 2019р



Стефанія Лін

Відредаговано: 25.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись