Я знаю, що скоро помру

Розмір шрифту: - +

***

Я беру в коморі чотири кілочки, молоток, рулетку, мотузку і лопату. Одягаю куртку і вирушаю. Місячно. Я оглядаю сад. Пригледів місце. Вбиваю перший кілок у землю. Відміряю від нього рівно метр рулеткою, і вбиваю другий. Від другого я відміряю вже два метри, і вбиваю третій кілочок. Від третього - четвертий на тій же відстані. На кілки я натягую мотузку, малюючи так на землі прямокутник. Це - обриси моєї могили. Я беру лопату і починаю копати. Я копаю і потихеньку опускаюся під землю. Мені стає спекотно, на лобі виступає піт, але я не кидаю роботи. Я розбиваю грудки землі лопатою і викидаю їх наверх. Земля потрапляє мені на обличчя і за комір, але я навіть не зупиняюся, щоб обтруситися. Потрібно встигнути до смерті. А помру я скоро. Ось калатає моє серце, але скоро - зупиниться. Ось мені спекотно, але скоро я захолону. Потрібно встигнути.

Здіймається вітер. Стає холодно. Місяць заходить за хмари. Вже абсолютно темно, але я продовжую роботу. Я опустився майже на метр. Мало… Я втомився, але треба продовжувати.

Я копаю собі могилу. Хто ж зробить це крім мене? Ніхто. Я копаю собі благо. Я повинен встигнути.

Мої очі знаходяться на рівні поверхні землі. Тепер я можу припустити, що викопав яму глибиною понад півтора метри. Ще трохи, і я зможу спокійно померти. Ще трохи… Я продовжую спішно копати. Вітру я вже не відчуваю, але чую, що нагорі починається буря.

Нарешті я опустився на потрібну глибину! Все скінчено! Тепер я можу спокійно померти. І тепер мені не страшно...

На мою голову впало декілька великих крапель. Починається дощ. Треба вибиратися, поки не розвиднілося.

Я вже було хотів вилазити, як зрозумів, що забув драбину. Серце моє ніби завмерло. Як же так? Як я міг забути? Дурна моя голова! Старий ідіот! Що ж тепер буде? Що зі мною буде? Хтось знайде мене тут вранці! Невідомо, що подумає! Але ж дурень! Який же я!.. Більш, ніж піввіку прожив, а розуму так і не нажив!

Що ж тепер буде? І дощ починається! Навіть не дощ, а ціла злива! Земля під моїми ногами перетворюється на багно, я вже мокрий до нитки ...

Що ж? Треба вибиратися! Я намагаюся вилізти нагору, чіпляючись за стіни ями, за рідке коріння, що стирчить із землі. Мої руки всі у багні. Нічого не виходить! Я знову намагаюся вилізти, але не можу. Мені важко! Мені страшно!

По землі до моєї могили починає стікати вода. Цієї води вже мало не по коліно. Я дерусь догори - марно! Падаю у багно. Тепер вже намагаюся просто встати на ноги, але і це у мене не виходить. Води все більше! Тепер я відчуваю смерть ближче, ніж будь-коли.

 



Анна Шевченко

Відредаговано: 29.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись