Ямазакі

Розмір шрифту: - +

РОЗДІЛ 3. ВІДКРИТТЯ

 

РОЗДІЛ 3. ВІДКРИТТЯ

 

Акіра переступив поріг, кидаючи уважні погляди на однокласників. Стало так тихо, що дзвінкий спів пташок за вікном здався надмірно гучним, наче хтось увімкнув колонки. І поки Акіра не пройшов через увесь клас і не зайняв місце за останньою партою ніхто не смів і дихнути. А тоді враз приміщення вибухнуло гомоном. Він відвернувся до вікна, розуміючи, що за час своєї відсутності встиг обрости міфами.

— Типовий хуліган, хіба не бачиш? Цікаво, у нього є тату? — голосно зашепотіли десь зовсім поруч.

Ні, у нього немає тату. Так, він давно змирився з образом хулігана, що закріпився ще у старій школі, частково стараннями Шінічі, котрого частенько доводилося витягувати зі всілякого роду халеп. І так, йому страшенно кортіло позбутися цього образу, але все ніяк не вдавалося — навіть зараз він не втримався й оглянувся на дівчат, які аж надто голосно обговорювали його зовнішність. Вони зойкнули й кинулися навтіки. Супер.

— Е-е, чувак, ти їх всіх розполохав, — ліниво озвався хтось із однокласників.

Акіра поглянув на чотирьох хлопців, що сиділи за сусідніми партами трохи попереду. Вони згуртувалися навколо нього, зсунувши докупи стільці, і доброзичливо вишкірилися.

 — З цими дівчиськами так важко. Постійно сахаються, — поскаржився все той самий голос, що розпочав бесіду. — Навіть підходити інколи страшно. Тиждень як вчимося, а вони тільки очима кліпають. Доводиться цілий план розробляти.

— І як, працює? — поцікавився Акіра.

Хлопчина зліва із довгим чубчиком скривився, ніби проковтнув кислятинку.

— Не для всіх. Але ми над цим працюємо. Бачиш онде очкарика? — він тицьнув пальцем у щуплого хлопця, що скоцюрбився за першою партою. — Біля нього вже двоє з нашого класу крутяться, а він же простий ботан! Світ уже не той, чувак.

Однокласники посміхнулися. Акіра гмикнув і собі вишкірився у відповідь.

Після уроків, які здалися Акірі жахливо нудними, новоспечені знайомі покликали його в їдальню. Набравши підноси їжі, хлопці розмістилися за столом напроти вікна і розпочали посвячувати заблукалого однокласника у таємниці шкільних буднів. Акіра не відставав і затято розповідав про власні шкільні пригоди у провінції. Як це буває у дружньому колі, вони швидко розговорилися й подружилися, а тому досить скоро центральну позицію в дискусії знову зайняла тема прекрасної половини людства.

— Є у нас одна Снігова Високість, — мовив Томоко. — Дівка запаморочливої вроди, але така холодна й неприступна, немов крижана гора.

— Нікому розтопити лід? — гмикнув Акіра.

— Спіткнулися на шляху, а дехто скотився у прірву, — відказав Хару. Інші закивали головами.

— А декотрі просто зникли без сліду, — прошепотів Дайчі й відразу притиснув долоні до рота.

— Завались, — шикнув на нього Томоко. — Про це неможна говорити. Ще почують!

Хлопці втягнули голови в шию. Допитливість Акіри взяла гору, і він нахилився над столом.

— У сенсі зникли? Вбили їх, чи що?

Дайчі ствердно махнув головою.

— А ніхто відкрито тобі не скаже, проте ходила одна байка, що нібито хлопець із паралелі, Масото Ято, весною підкотив до нашої Снігової Високості. І от вилізло те йому боком. Відтоді у школі його не бачили…

— Можливо, цьому є інше пояснення? Переїхав? Чи захворів?

— Ага, пулею в лоб. Стопудово своїх шавок спустила.

Акіра випростався. Це, звичайно, все дуже цікаво, однак його починали втомлювати розмови про вбивства й інші подібні дурниці. Якби хлопця дійсно замочили, про це ніхто б не взнав. Оформили б як нещасний випадок, та й годі.

— Онде вона! Дивися! Тільки обережно, а то ще помітить! — Томоко штовхнув його під ребра, і чіпким поглядом Акіра миттю сканував приміщення їдальні.

На якусь довгу мить вулик із голосів затих. Його очі слідкували за кожним рухом дівчини: ось вона підійшла до прилавку та заходилася вибирати тарелі; ось похитала головою, щось відповідаючи працівниці їдальні. Коли звуки нарешті повернулися, Акіра виразно чув у своїх вухах одне-єдине ім’я.

Ямазакі Рея.

— Хто вона? — він навіть не одразу впізнав власний захриплий голос.

— Донька якудзи. Чув про клан Ямазакі? Вони найчисельніші в Токіо. Мають десь тисячу угрупувань по всій країні, з них кілька сотень базується в одній лише столиці.

Акіра заплющив очі, намагаючись врегулювати ошалілий ритм серця. Протягом всенького тижня він вештався небезпечними районами Токіо, розпитував дивних людей, збираючи інформацію про клан Ямазакі, що, власне, було напрочуд ризикованою для життя справою. І думка про те, що донька кумітьо може навчатися у приватній школі, не могла привидітися навіть у дикому сні, хоча Акіра чував за неї. Як так трапилося, що діти у школі знають такі подробиці, а вуличні роззяви навіть і словом не прохопилися? І чому ж, в такому разі, ніхто не заткнув йому рота за підозрілі запитання про доньку найбільшого синдикату якудза в Японії?



Aillin Ai

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись