Ямазакі

Розмір шрифту: - +

РОЗДІЛ 13. РОДИНА

 

РОЗДІЛ 13. РОДИНА

 

Кічіро двічі зазнав поразки, перш ніж жбурнути консоль на диван і голосно застогнати:

— Я з тобою більше не граю!

Акіра не став зізнаватися, що вивчив улюблену гру вздовж і впоперек, а тому шанси якудзи на перемогу від початку дорівнювали нулю. Двері різко прочинилися, і радісний Джеро влетів до кімнати, вмить хмурніючи обличчям.

— Ти знову чіпав мої речі, анікі! — зарепетував він, кидаючись до Кічіро.

Однак товариш не поспішав почуватися винуватим.

— Ти вчора мої джинси вдягав? Вдягав. Дозволу питав? Не питав. І навіть вухом не повів, що вони закороткі на тебе. Ти просто взяв і підрізав їх до бриджів, наволоч!

Тихо посміюючись, Акіра перебрався на темну половину кімнати від гріха подалі. Чоловіча дружба ось така — пара стусанів нітрохи їй не шкодить, декілька образ нічого не зіпсують, а навпаки — посилять дружні узи, прибавлять витривалості та міцності. І за десять хвилин ці двоє знову будуть не розлий вода.

Акіра безсоромно розглядав захаращений стіл, на якому розкинулися зошити, ручки, книги з історії та англійської мови. Мабуть, Кічіро був старанним учнем, на відміну від Джеро, якого Акіра ще жодного разу не застав із книгою в руках. Він ковзнув поглядом вище по полицях, де стояли фотографії у рамках. На деяких вони втрьох: Рея з вірними друзями, ще малі із припухлими дитячими щічками. А ось вони вже доросліші, школярі середньої школи; Джеро бавиться довгим волоссям своєї панни. На сусідній фотографії Кічіро дивиться на струнку дівчину із двома русявими косами, а його погляд переповнений ніжності. Дівчина одягнена в тонке мереживне плаття дорогого покрою, її усмішка найщиріша на всьому світі.

— Це вона, Кічіро? Твоя дівчина?

Якудза, наблизившись, почухав ніс.

— Ага, моя Нана. Вона баскетболістка, зараз у коледжі.

— Ще та вередуха, — вигукнув Джеро й ляпнув, перш ніж товариш встигнув його заткнути: — Цілий місяць з анікі не спілкувалася, в той час як сама відмовилася приїхати на річницю. Бач, яка зараза!

— Ану цить! — гримнув Кічіро, кидаючись услід за малим, що миттю дременув геть, рятуючись втечею.

 Акіра похитав головою, повертаючись до фотографії. Стосунки на відстані приречені зазнати важких випробувань. Якщо вчасно не помітити змін, вони перетворяться на стінки карткового будинку і впадуть при першому пориві вітру.

Кічіро повернувся захеканим, але заспокоєним. Мабуть, таки вдалося вчинити розправу над малим нахабою.

— Джеро не в курсі всіх подробиць мого промаху тієї ночі, коли ти зустрів Рею, — із відчутним смутком заговорив якудза. — Лиш дехто знає. Мені заборонили спілкуватися з Наною протягом всього місяця. Нібито я втратив пильність через бабу.

— Що ж, у цьому є певна логіка, — відказав Акіра. — Однак чому ти не розповісти про це Джеро?

— Та… — замнувся Кічіро. — Соромно трохи, напевно. Він має рацію, бо Нана справді зациклилася на собі. А я вже й не знаю, чи потрібен ще їй. У нас давно не ладнається.

Дівоче серце — глибокий темний ліс. Якщо регулярно туди не навідуватися, там цілком можна загубити себе.

— Давно ви разом?

— Зо два роки.

— А скільки не бачилися?

— Рік.

— Забудь про неї, — Акіра перевернув фото лицями донизу. — У світі повно інших жінок. Поговори з нею й попрощайся. Вона не варта таких страждань, в яких навіть найкращому другові не наважуєшся зізнатись .

Кічіро зітхнув.

— Ходімо їсти.

Поки вони крокували коридорами, Акірі видавалося, що повітря набуло свіжості й дихати стало легше, наче тривога покинула його серце. Дорогою вони зустріли жінку немолодих років, яку Кічіро представив як пані Ваемі — няню Реї. І хоча дівчина виросла, жінка залишилася поруч, певним чином заповнивши ту порожнечу, що з’явилася по смерті матері.

— Ніхто не знає Рею краще за пані Ваемі. Вона всі її секрети шарить, — довірливо прошепотів Кічіро очевидну для Акіри інформацію. Будучи єдиними у компанії чоловіків, жінки навряд чи стануть ворогувати.

— А хто буде на цій так званій трапезі? Найближчі родичі? — поцікавився Акіра.

Проте Кічіро раптом захихотів.

— Найближчі, брате. Най-най, — єхидно кинув він, тягнучи перед собою вбік стулки дверей. — А ось і ми, панове!

Акіра зреагувати не встиг. Він витріщився на величезну кімнату, мимоволі порівнюючи її розміри зі шкільним спортзалом, де на підлозі, устеленій подушками, за довжелезним столом сиділо близько п’ятдесяти мужиків різного віку. Відрізнялися вони одне від одного наявністю волосся на голові та кольорами юкат. Кічіро та Акіра у своїх простих светрах та джинсах нагадували туристів, яким забули повідомити про дрес-код.



Aillin Ai

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись