Ямазакі

Розмір шрифту: - +

РОЗДІЛ 15. НОВОРІЧНИЙ ПЕРЕПОЛОХ

 

РОЗДІЛ 15. НОВОРІЧНИЙ ПЕРЕПОЛОХ

 

Напередодні новорічних свят Акіра спонтанно для себе вирішив навідати Шінічі. У нього ж він і залишився на нічліг. Шінічі влаштував справжній королівський прийом своєму другові: прокатав на спортивній тачці батька, звично взяту без дозволу; зводив до місцевого нічного клубу згадати минуле; нагодував смачною маминою їжею й поклав спати на нормальне ліжко зі зручним матрацом. Не те щоб Акіра мав щось проти футона, на якому він спав у Токіо, але за ліжком таки скучив. Мабуть, потрібно відкласти гроші й зробити собі подарунок.

 До пізньої ночі друзі розмовляли про життя, шкільні дні та всяку всячину. Шінічі планував залишитися вдома і повністю зануритися в батьків автомобільний бізнес. Ніякі університети нікуди його не кликали і жодні дівчата не вабили з такою силою, як автомобілі. Шінічі не сильно здивувався, зачувши про Рею, але ось її прізвище змусило насторожитися. Акіра в подробиці не вдавався: повідав про випадкове знайомство, спростивши події; про те, як зблизилися; і на цьому, власне, й усе. Проте Шінічі знав його надто добре й чудово розумів, скільки секретів зберігала та хитромудра голова його друга дитинства. І прізвище Ямазакі хоч і зустрічалося серед населення, але ось у комбінації з конкретним іменем — зрідка. І Шінічі донині чітко пригадував ту страшну ніч, коли до його будинку прибіг переляканий на смерть хлопчак з величезними, аж на пів обличчя очима, в яких відбивався такий вселенський жах, що й у фільмах не побачиш. Ніхто не слухав того хлопчака, усі намагалися пережити, що сталося, прилаштувати дитину до дідуся і жити далі. Але не Шінічі. Єдине слово, яке Акіра повторював раз у раз, навіки відбилися в його пам’яті.

«Ямазакі».

Акіра більше ніколи не згадував того прізвища, а Шінічі — ту ніч. До сьогоднішнього вечора.

Тому, проводжаючи друга на потяг, Шінічі перебував у вкрай кепському настрої. Відрадити впертого барана від того, що він там собі задумав — а він достеменно щось задумав — не вийде, але й побажати успіху язик не повертався. Він не знав, як відповісти на неспокійні допитливі погляди Акіри, якими той періодично нагороджував його. Вкінці, все ж, не стримався.

— Ти там обережніше, добре? Щось мені не хочеться пертися в Токіо, щоб помилуватися на твою могилу.

Саме тоді вперше у своєму житті Акіра втямив, наскільки насправді був близьким із Шінічі. Йому закортіло обійняти друга, пообіцяти, що нізащо не дозволить цьому статися, навіть якщо дотриматися слова виявиться важким завданням. Він стиснув Шінічі у сильних обіймах, наче прощався, і розреготався, коли той невдоволено викрутився й запхав його до потягу.

— Акіро! — крикнув Шінічі наостанок. — Якщо щось трапиться — дзвони! Я примчуся швидше за вітер, ти ж знаєш!

— Знаю! — Акіра махнув рукою і зник у вагоні, полишивши сумного товариша самотньо стояти на пероні й дивитися услід.

***

Різдво Акіра зустрів удома разом із Саюрі, Юкі та його бабцею Міюкі. Вони смачно поїли, переглянули різні святкові передачі та фільми, пограли у карти, спробували грати у го — Акіра здався із шостої спроби — і полягали спати, втомлені та вдоволені. Вранці сходили до храму, загадали бажання, пройшлися ярмарком і повернулися додому. Жодної звістки ні від Реї, ні від її охоронців.

У той вечір, коли Рея розсварилася із батьком, нічого путнього вивідати не вдалося. Тоді вона впустила Акіру до своєї кімнати й поводилася, як зазвичай — спокійно й тепло, всміхаючись, наче й нічого не сталося. Звична рутина повернулася: школа, дім Саюрі, магазин автозапчастин, побачення з Реєю, а заодно із Кічіро, Джеро та Юкі, бо наодинці зостатися не так то й легко. Різдво Рея святкувала з родиною, а на Новий рік вже активно запрошувала в гості.

Щоб не приходити з порожніми руками, Акіра довго й ретельно підбирав подарунок, радячись зі знаючими людьми. Проте ніхто з них не зумів запропонувати щось дійсно вартісне. Кічіро наполягав на книгах, Джеро — на м’яких іграшках, і чхати, що Акіра жодної в її кімнаті не бачив. Взагалі Рея дотримувалась якоїсь дивної стерильності: ані бардаку, як у Джеро, ані творчого безладу, як його величає Кічіро, ані чогось подібного до власне акіриного чоловічого порядку. Кімната дівчини була оформлена у теплих червоно-жовтих тонах, містила мінімум меблів та дрібку декору. З усього, що могло більш-менш викликати цікавість — чорне піаніно та старий пуф для музиканта. Акіра був спитався за новий, та Рея відповіла, що не змогла знайти іншого такої ж форми та зручності. Тож він обдзвонив усі меблеві салони і таки зумів відшукати за прийнятною ціною майже такий самий пуф, що від попереднього відрізнявся лише кольором оббивки та меншими ніжками.

Заходив до будинку епічно — з величезною коробкою в руках. На допомогу одразу підскочили якудзи, які не стали цікавитися, куди нести вантаж і, що цікаво, навіть не перевірили його на наявність небезпечних предметів. Акіра струсив сніг із куртки та чобіт, перезувся у тапки й пішов вітатися. Попри застороги Хіро, хлопець почувався вільно і так, ніби перебував на своєму місці.



Aillin Ai

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись