Янголи не сплять

Знайомство

В кабінеті під порядковим номером  777, що розташувався у висотному офісі на перехресті вулиць Земної та Небесних Сфер, проходила нарада. Розглядалась особова справа одного з багаточисельних підопічних Контори, як було прийнято називати організацію в колі колег. Наразі всі присутні,  числом їх було семеро, дивились на величезний, на півстіни, плазмовий екран.

- Дійство відбувається в режимі online, я так розумію? - спитав найстарший із присутніх. Це був високий, міцний сивий чолов’яга з білою, до пояса бородою і вольовими зморшками довкола міцно стулених вуст.

- Само собою,- відповів інший, значно молодший із пронизливо-синіми очима, - інакше не працюємо.

- Новітні витребеньки,- невдоволено нахмурився бородатий,- раніше ми за кожним підопічним спостерігали особисто, по п’ятам ходили, не те, що зараз.

- Проти прогресу не попреш,- засміявся синьоокий, звали його Гавриїлом Архом і завідував він пошуковим відділом Контори, - до того ж, це полегшує нам життя.

- Легкого життя захотіли, ти подивись,- пробурмотів бородатий, звали його, до речі, Петром, прізвище - Каменяр, у його віданні знаходилось питання кадрового забезпечення офісу, - ніхто вам його ніколи не обіцяв. Знали, на що підписувались…

- Не бубони, Петре, - з оббитого якимось блискучим білосніжним матеріалом піднявся ще один чоловік, на бейджі в нього значилось «Первозванний Андрій. Аналітик», - хлопці діло кажуть. Викликів зараз стільки, що, бува, не встигаємо. Система відеонагляду в режимі online дуже виручає. І взагалі, потрібно йти в ногу з прогресом.

- Не встигаєте, бо розлінилися,- гнув далі своє Петро, хоча вже й так впевнено.

Власне, бубонів він радше для проформи - аби тримати підлеглих в тонусі. Він і сам не гребував досягненнями прогресу і у вільну хвильку, яких, правда, видавалось дуже мало, любив поганяти в планшеті якусь заковиристу гру.

- Мать його тричі в душу!- раптом спохватися з крісла середнього віку чоловік з темним волоссям і пронизливими чорними очима. Довгим худим мізинцем із загостреним, мов кіготь сови, нігтем, він вказав на екран, - Всьо! Однозначно - наш клієнт!

Всі присутні, мов по команді, знову повернули голову до екрану. Там розгорталося дуже цікаве «кіно». По полю, зарослому високими, мало не в зріст людини бур’янами, йшов молодий чоловік. На вигляд йому можна було дати років 35-36. Світловолосий, невисокий, міцної статури, з великими каро-зеленими очима. Правда, зараз на ті каро-зелені очі він майже нічого не бачив, тому що був п’яним в димину. Молодий            чоловік, якому при народженні батьки дали «рідкісне» в наших краях ім’я Олександр, героїчно пробирався крізь бур’яни, то притоптуючи їх чоботами, то вириваючи прямо з корінням і весело горланив при цьому  пісню Шнура:

- Завєду сєбє змєю, лучше чєрєпаху, но тебя я не люблю, єхай, єхай на х….

Прямував Сашко до цвинтаря. Правда, туди пролягала значно коротша, асфальтована дорога. Чому Сашку захотілося прогулятися саме бур'янами, в яких легко можна було заблукати – невідомо. У п'яних своя незбагненна логіка.

Нарешті Сашко переміг останню дебелу лебедину і вийшов до задніх воріт цвинтаря, які ніколи не зачинялися. Власне, в цьому не були потреби, бо через ті ворота ніколи не заходили живі й покійників теж не заносили тудою, бо це було старе кладовище, із захороненнями 30-50 річної давності.

Сашко зайшов на територію цвинтаря і сміло почимчикував між хрестів і могил, час від часу підсвічуючи на собі ліхтариком на мобільнику (бо вже стояла глибока осінь і темніло рано) для того, щоб прочитати надпис на пам'ятниках та хрестах. При цьому він безбожно матюкався, видно, не вдавалося знайти те, що він так ретельно шукав.

... Тим часом ті, хто засідав в кабінеті 777 продовжували уважно дивитися на екран, спостерігаючи за Сашковими маневрами.

• Якого дурня він там шукає? запитала мініатюрна дівчина з модними в цьому сезоні фіолетовим відтінком волосся. «Варвара П'ятницька, відділ молоді, спорту та охорони материнства», значилось у неї на бейджі.
• А чорт його душу знає! – відповів їй ще зовсім юний хлопець якого всі  прозивали Рафаелєм – за пристрасть до живопису ( в офіс його взяли на практику).
• Хвилиночку! – раптом розгнівано загримів Петро, юначе! Що за вислови! Ви забули де знаходитесь?

Рафаель знічено похнюпився, а чорноокий, звали його Луцій Ферро, бо він мав італійське коріння, (власне контора мала статус міжнародної, тож працювали там люди різного походження)  засміявся на всю горлянку.

• От якраз чорту й відомо, що він там шукає – дідову могилку. Сашко діда свого дуже любив, бо вдався нього, мов усі краплі позбирав. Дідусь свого часу, канєшно, був ше тим жуком – горілку хлистав відрами, дівок перепортив дюжину. Хотя дітей признавав. Колись в один день, якщо не помиляюсь, зразу трьох своїх отприсків від різних баб, пардон, жінок, женив. Тож наш Олександр, так би мовити, прийшов віддати шану покійному родичу…
• А чого це він ваш? – з крісла раптом підхопилась висока і струнка молода жінка. На вигляд їй було років тридцять. Звали її Магдою, і вона очолювала юридичний, а також відділ адвокатури. Магда мала довге блискуче  золотаворуде волосся і величезні мигдалевидні зелені очі. Її молочно-біла, як і у всіх рудих, шкіра аж ніби сяяла зсередини. Жінка була дуже гарною -  просто неможливо  відвести очей. Чорнявий Луцій і не відводив від неї погляду, в якому читалась і туга, і любов, і невисловлене, невтілене чоловіче бажання, помножене на злість.
• Магдо, сказав чорнявий,- я розумію, що твій обов'язок, в тому числі як адвоката, захищати всіх недолугих тупарів, але цей… - він кивнув у  бік екрану, явний випадок. Навіть колегію суддів збирати не потрібно. Він вже порушив всі закони людської і небесної моралі. Про що тут думати?