Янголи приходять уночі

Розмір шрифту: - +

Глава 3. Любитель манки

Ранок виявився хмурим. Таким само як і настрій після неспокійної ночі. Небо затягнуло сірими брудними хмарами, жодний промінчик сонця був нездатний просочитися та поліпшити настрій. Поглянувши на себе у дзеркало – жахнулася. Мерщій спробувала приховати сліди своїх нічних сліз за допомогою косметичних засобів. Та, на жаль, спроба вийшла не дуже вдалою, а часу було обмаль. Треба було будити Лізу та вирушати на сніданок. Ганна Миколаївна вже чекала за столом, коли вони з Лізкою спустились. Накрито було на чотирьох, з розрахунку на Андрія, брата Лери, однак, він ще не прийшов. Видно пізно ліг вчора. Воно й зрозуміло. Коли тобі двадцять років, не обтяжений сім'єю, чого б і не погуляти? До того як в її житті розверзлася прірва, Лера і сама була життєрадісною і безтурботною. Тільки тепер все зникло як дим. Навіть і не віриться, що була іншою. Життя як ніби розділилася на дві частини: до і після. Тільки заради Лізи і тримала себе в формі.

- Леро, мені здається, що ти проридала всю ніч, такі у тебе очі червоні. Щось трапилося?

Таки нічого не приховалось. Втім, що тут дивного?

- Та, ні, ма. Все гаразд. Просто я допізна сиділа за ноутбуком.

Розпитувати далі Ганна Миколаївна не стала, хоча відверто читалося, що не повірила жодному її слову. Лера глянула на доньку. Та копирсалася ложкою в манній каші. Наче відчувши, що мама дивиться, підняла свої оченята, які чомусь вже були наповнені образою, і запитала:

- Мамо, а чому мені дали манну кашку, а тобі і бабусі омлет і м'ясце?

Ось воно що. Треба буде врахувати цей момент. Краще, щоб у всіх була однакова їжа.

- Так, Лізок, тобі пощастило. Напевно, нам з бабусею не вистачило манної каші.

- Пощастило? - з сумнівом поцікавилась дитина.

- Ясна річ! – підхопила бабуся. – Хто ж просто так відмовиться від манної каші на сніданок? Тільки дурник якийсь!

- Добрий ранок, милі дами, - всі троє обернулися, в той час як Олег вже сідав на місце Андрія.

- Добрий… - «був, поки ти не заявився», - подумала Лера.

Ганна Миколаївна відповіла з властивою їй привітністю:

- Доброго ранку, юначе, - її губи розтягнулися привітною усмішкою.

- А я бачу, у вас тут місце вільне, - незворушно продовжив Олег, - думаю, нумо розбавлю вашу чисто жіночу компанію.

Ну от що він собі дозволяє? Не треба було для початку бодай спитати?

- Зовсім воно і не вільне. Зазвичай люди питають дозволу, щоб приєднатися до чужої компанії!

- Леро! – з докором у погляді і голосі промовила Ганна Миколаївна. - Твій Андрійчик спатиме щонайменше до обіду, і ти це прекрасно знаєш. Сидіть, сидіть, Олеже. Все гаразд.

«Ха! Можна подумати, що він розбігся вставати! Та на нього жодні слова не діють! Що заманеться те і робить!»

Олег же розтягнувся в посмішці Чеширського кота від усвідомлення, що її свекруха встала на його захист.

- Лерочко, ти бачиш? Не всі реагують на мене так, як ти!

Вона дійсно бачила, і не могла дати цьому жодного логічного пояснення. Він нахабний, самовпевнений, хам! Чому ж ніхто навколо, крім неї не бачить цього? Помітила Лера подібне ставлення до нього ще тоді, як працювали над проєктом. Люди тягнулися до нього, весь час про щось запитували, радилися, звали з собою на якісь важливі наради. У додатку до того, майже кожна його відповідь, за великим рахунком, зводилася лише до: «Я не знаю, ти мусиш сам вирішити…» Леру подібне ставлення до нього неймовірно дратувало і виводило з рівноваги. От чому вони всі догоджають та підлещуються до нього?! Янголятко знайшовся!

Та й навіщо далеко ходити? Її ж донька як на нього відреагувала?! А це Ліза, яка не особливо прагне зайве дивитися на незнайомців, не то що до них щось казати! Вчора ввечері перед сном Ліза, мабуть, ретельно обдумавши побачене, і не знаходячи відповіді, запитала у неї:

- Мамо, а що це у дядька було таке за спиною?

- У якого дядька? – Лера навіть не відразу зрозуміла про кого йде мова.

- Ну, у того, який приходив до нас. Як там його звуть?

- У Олега? – киває, мовляв так.

- Я не знаю, доню. Нічого не бачила.

- Ну, таке… велике, - Ліза почала щось показувати руками.

Лера розгубилася, не знала що й сказати.

- Навіть і не знаю, що тобі сказати. Чесно, я нічого не бачила. Спитаєш в нього?

- До речі, Леро, - Олег нахабно вирвав її з роздумів, - а цей твій Андрійчик, він хто?

«Все-то тобі треба знати! Чого ти взагалі лізеш в моє життя?»

Бачачи, що Лера не збирається відповідати, відповіла Ганна Миколаївна:

- Андрій – це брат Лерочки, - з ентузіазмом стала розповідати вона. – Він теж приїхав сюди відпочивати. Це Лера нас всіх зібрала тут. Сказала, що досить вже зустрічати Новий рік вдома. Не переконала лише своїх батьків. Вони відмовилися, тому що господарство нема на кого залишити. Ну, самі розумієте, корова, кури і все таке. Ми домовилися, що приїдемо до них на Різдво.



Лія Щеглова

Відредаговано: 21.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись