Юко

Розмір шрифту: - +

частина перша - Спогад-

Далеко на заході, де тягнуться ріки у високі гори, де сонце знаходить свій спочинок, за темними лісами…

Так було… Так розповідають легенди, які таять пам'ять про ці місця,пам'ять про царювання природи, а не людини...

Тепер тут, пустота…

Рік більше нема, а на високих горах розкинулись, розвалені фортеці. Замість покручених дерев, які стояли і живили ці місця тисячоліттями, стоять мертві цегляні будинки…

Природа програла… Програла війну з людиною.

Лишились тільки легенди і історії, які старожили оповідають дітям.

- Я також, хочу поділитися однією історією, яку мені удалося побачити на мої старі соколині очі.

 

                                                                          - Політ Сокола -

                                                                 - Вовк у пшеничному полі -

                                                                        - Налякані селяни -

 

- Я пам'ятаю того дня, дуже ясно, як світле небо. Я літав над пшеничним полем, визирав собі вечерю. З висоти, мені відкривалось багато чого. Люди, їхні дома і поля лежала у мене, наче на кігтях. Я бачив кожного, і хто чим, займався. Але того дня, висячи в повітрі, я побачив ще дещо, що не аби як, привернуло мою увагу. Я побачив молодого вовка! Гадав, що більше їх ніколи не побачу, гадав, що війна забрала їх усіх, до єдиного. – Я помилявся! Думаю, того дня він прийшов у поселення, аби померти гідною смертю, як померли його брати. В боротьбі з кривавим і жорстокім хижаком, якого охрестили на ім'ям людина.

Коли звір наближався до чотирьох річного хлопчика, який грався камінчика у пшеничного поля. - Я уже розносив у повітрі, грізний соколиний крик. Я упевнений вітер доніс, його до вух людських, бо люди виглядали мене, тикали пальцями в небо, напевно дивувались чого, я так раптом розкричався, а вовк опустивши голову донизу ішов неспинно усе в перед, прямісінько на дитину. Тільки мама, збагнула мій крик. Вона уже бігла до маленького Юка, бігла до свого синочка. - Наче розуміла кожне, моє слово.

І от звір стоїть за спиною дитини. З його рота виривається люте гарчання.

- Крик матері, у якої здається зараз зупиниться серце від страху. Мої пазурі, які вчепилися безжально у пащу звіра. Так тільки вовк, не жахнувся ні крику, ні моїх кігтів, я був для нього, наче надоїдлива комаха, яка ніяк не від чіпалась.

Маленькій Юко і не думав відступати, а тим більше плакати. Він дивився на вовка, який наступав прямісінько на нього. - Я можу поклястися, що в очах хлопчика не було, жодного страху, там про мелькнула іскра цікавості.

 Сміючись, Юко побіг прямісінько на вовка, ухопивши його і притулившись до нього, як до сусідської собаки на прізвисько Рем. Материнський крик завмер, а я застив у якісь невидимій невагомості. Здавалось, що повітря розтануло під моїми крилами, а разом із ним ,зупинився час. - Я тільки бачив, як він рухався для хлопчика і вовка.

 Вовк більше не давав гарчання, він лише чекав, коли малі рученята його відпустять. Йому хотілось бігти. І як, тільки хлопчик відпустив його, вовк кинувся у пшеничне поле. Він біг, біг, біг наче змагався з тінню минулого. У його очах виднівся блиск сонця, а погляд належав небу. Тоді звір завив. Завив, як завивали його предки. У тому вию, чулись дзвінкі нотки вдячності, які розносились хлібним полем, які долітали до вух поселенців, лякаючи їх. Лише Юка, плескав у долоні, бо знав, що цей урочистий вий належить саме, йому.

 Коли селяни прибігли налякані на пшеничне поле, зі зброєю в руках, вони побачили жінку, яка обнімала свого сина і старого сокола, якій кружляв у них над головою.

- Можливо це, був останній вовк, який побував у цих краях, але це, був перший вовк, якого обійняла людина.



Bezkryli Ptakhy

#97 в Фентезі
#109 в Різне

У тексті є: пригоди

Відредаговано: 19.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись