Зі мною темрява

Розмір шрифту: - +

Шістнадцяти глава

Хлопок і від стіни відлетів шматок штукатурки. Я навіть нічого не зрозуміла, коли Богдан мене збив з ніг і відтягнув до стіни.

- Сиди і не висовуйся. - стиха прошелестів він заглядаючи в мої ошелешені очі.

- А що відбувається? - почула я дівчину, яка повернулася в кухню на шум.

- На підлогу. - смикнув він її і підкотив мені під бік. - Обоє залишайтеся на місці і сидіть тихо. - приклав він пальця до губ. Миттєвим рухом дістав телефон.

- Він тут. - коротко кинув він у трубку і знову поклав телефон до карману.

- Все буде нормально. - підморгнув мені. - Слухаємося мене, нікуди не рипаємося. Майя, приглянь за нею. - покосився він на дівчину.

Перевела погляд на неї. Такого паралізуючого виразу жаху я ще в житті не бачила. Просто обійняла. Мій мозок таки вирішив певно сходити у відпустку. Бо я начебто щось бачила, навіть десь там на задвірках свідомості щось аналізувала, але так як крізь товщу води. Я дивилася на дірку в стіні і думала, що змістись траєкторія хоч трішки в будь який бік і така клята куля приземлилася або в ній, або в мені. В це якось не вірилося. Це не вкладалося в моїй голові. Що ж за така тяга позбавити то життя у людини? Тонкий наліт цивілізації видно геть зліз…

- Заспокойся. - прошепотіла я. - З нами нічого не трапиться.

- В..в..він вб’є… - неслухняними губами вимовила вона.

- Не вмієш ти говорити обнадійливих слів. - похитала я головою. - Гаразд! Не части. - зітхнула я, розуміючи, що потрібно залишатися спокійною і розсудливою. Я і такою була, але наче зі сторони на себе дивилася. Як вже робила положила руку їй на живіт.

- Давай краля, зосередься на диханні, щоб моя рука в тебе на животі підіймалася. - прошепотіла, бо чомусь говорити вголос навіть думка не спала. - Ну? Чого чекаєш? - прошипіла, бо вона залишалася байдужою до моїх слів. - Давай, дій. Неможливо одночасно правильно дихати, боятися і нервувати. Зрештою мені якось теж страшно залишатися з нестямний створінням у якого замість мозку мішок з котами.

- Ви навмисно то …кажете? - якось зі свистом сказала вона.

- Ага! Тоді коти замовкають і чекають, що буде далі.

- Мені жаль…- проскиглила вона. - Що так все вийшло…

- От, каяття мені твого тільки і бракувало. - шикнула я. - У нас он охоронець зі зброєю бігає. - покосилася я на Богдана, який зі спокійним виглядом, здається плавно зливався безтурботністю з величезним валуном, стояв притулившись до стіни і підглядав за вулицею у вікно. - Так, що принцеса драми, не ний. У всіх в житті бувають складні моменти.

- Ви самі себе чуєте? - збилася з дихання вона і видала нервовий смішок.

  • Ну, знаєш при вигляді миші ти сьогодні злетіла на стіл, то при вигляді твого чоловіка я не готова бачити ще як ти лазиш по стелі. Дихай давай. Залишайся людиною, скринька Пандори ти моя. Ніколи не ясно, що з тебе вилізе ще і що з цим робити далі.

Серце страшенно боліло і я намагаючись то зробити непомітно час від часу клала руку відчуваючи його шалений ритм. Час теж чи то розтягнувся чи то стиснувся. Пострілів більше не було. Богдан ховаючись пильно спостерігав за вікном, а я сиділа обіймала до смерті перелякану дівчину і чула тільки гул крові в голові. Нічого не відбувалося. Ми просто сиділи. В мене затерпла нога, але рухатися я вже теж боялася. Мені здається ми сиділи безкінечно довго. Тиша аж давила. Невідомість вимотувала. Страх доїдав печінки.

- Все нормально? - підніс телефон до вуха Богдан. - Гаразд. Я зараз вийду. - відповів він своєму співрозмовникові.

- Підіймайтесь дівчатка. Все закінчено. - підійшов до нас Богдан. А я навіть не відразу зрозуміла, що він каже. - Давайте. Все вже добре. Вам нічого не загрожує. Ви тут посидьте. Мені потрібно вийти на хвилину.

- А як в..він? - запинаючись запитала Таня. Я могла ще тільки дивитися на нього.

- Про нього подбають. - відрубав Богдан.

- Майя, встанеш сама чи допомогти? - запитав він. На що я мовчки простягнула руку і він допоміг мені піднятися. Ноги ще погано тримали, притулилася до стіни.

- Таня? - запитав Богдан.

- Я сама. - пискнула вона. І дійсно піднялася.

- Я повернусь за 5 хвилин. - кивнув нам Богдан.

Моя реальність ніяк не бажала стати на місце. Подумала, що треба певно попити води. На ватних ногах дійшла до столу і націдила собі склянку води. Тремтячими руками випила. Другу склянку налила для дівчини. І навіть дістала валер’янку, що в мене була. Видавила 5 пігулок, простягнула все їй. Вона взяла ковтнула і запила. Подумала собі теж надавила пігулок і щедро запила їх водою. Потерла свою шию, від нервового напруження боліли м’язи. Це все ніяк не вкладалося в моїй голові, а від дірки в стіні мене починало трохи мутити. Трохи подихала. Поставила чайник. Відчуваючи, що мій дах уже так далеченько від’їхав я робила якісь механічні рухи, наче у них шукаючи нормального порядку речей, наче вони могли повернути мені контроль над ситуацією і якось вговтати все, що сьогодні відбулося.

- Ви як? - запитала мене дівчина заглядаючи в очі.

- Нас не вбили. Зараз тому порадію.



Шаграй Наталья

Відредаговано: 10.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись