Зі мною темрява

Розмір шрифту: - +

Двадцять девята глава

На родинну вечерю з батьками Богдана ми зібралися, коли мій цікавий стан став вже помітний. Знайомство з моїми родичами у нас відбулося давно. Родичі від такої рокіровки в моєму житті були ошелешені, але новина про очікування дитини все виправила. Тепер настав час його батьків.

Все честь по честі - запрошення в гості, накритий стіл, спілкування та інші церемонії. І Богдан, який щосили намагався виглядати спокійним, але від якого фонило і тріщало панікою, як від плутонію з періодом напіврозпаду 24 тисячі років.

Вони зійшлися. Тьма і промінь, пісні і проза, лід і пломінь.» Десь так по класику і у нас виглядала зустріч. Сім’я була майже вся в зборі, Георгій Едуардович, його дружина Антоніна Дмитрівна, бабуся Валентина Михайлівна і ще мав бути Марк з дружиною. Після вітальний розшаркувань, як нам раді і таке інше, посадили до столу.

Георгій Едуардович був малослівний і сидів з самим траурним виразом обличчя. Це тобі, як каже наш програміст повний рефакторинг. Отримання повністю неконтрольованої ситуації, шляхом невеликих змін в якісній і гарно спроектованій ідеї. Ніхто такого повороту долі не очікував. Я теж такого правда не чекала. Але життя таке бентежне…

  • Богдана теж помітно нервувала, поглядала часто то на Богдана, то на мене. Мусіла визнати, що найбільш невимушеною була бабуся, яка спокійнесенько наминала виставлені на столі смаколики.

Всі сиділи, з кам’яними обличчями, напружені немов сталеві пружини. Огулом то виглядало, як театр відчаю де в ролях родинне збіговисько. Попри свої глибокі переконання, що нічого я не нервуюсь, легеньке хвилювання жвавенько розгойдувалося на моїй нервах, уява то підхоплювала і тут же генерувала страшні картинки закінчення званої вечері. Тихенько видихнула, прикусила губу і приєдналася до бабусі, тепер ми вже двоє наминали, бо як кажуть іноді краще жувати і буде менше шансів пошкодувати про сказане.

- Їж дитинко. Тобі треба. - підхвалювала мене бабуся. - Може і я правнука дочекаюсь. Правда і внуки мало з глузду не позводили. - підморгнула вона мені. Чим відразу мені сподобалася.

- А чому вас внуки зводили з глузду? - запитала я.

- Як зараз пам’ятаю, що полю грядку на своїй дачі, а тут Богданчик топає, років 12 йому було. Збиралися вони усі до мене приїхати, його відправили погуляти на двір, самі пішли речі збирати. А він сердешний прибіг з двору побачив гроші і записку на столі, перелякався, що без нього поїхали, схопив і побіг на автобус, далі вокзал, електричка , два кілометри дороги і дійшов таки до дачі. Розчервонілий, захеканий, зляканий. Сплеснула в долоні його побачивши. Запитую, а де батьки? А він такий розгублений, дістає пожмаканий папірець і читає: «Синку, сходи і купи 2 буханки хліба».

- О, господи! Уявляю враження батьків, які сина не змогли з магазина дочекатися. - посміхнулася я до Богдана, уявивши його маленьким і наляканим, що без нього поїхали. І подумки пообіцяла собі, що за своєю дитиною я буду пильно стежити.

- Ага! Аж за край вражень було. Всім скопом його шукали. Телефону на той час на дачі не було. Бігла аж в сільраду, щоб до них додзвонитися. - посміхнулася Валентина Михайлівна.

- Ага, були такі часи.

- Дід мій, нині покійний, дуже суворий був чоловік. Літом ловив стаканом бджіл і прикладав до поясниці, щоб вони його кусали, то від радикуліту помагає казав, взимку обливався крижаною водою. І завжди їв гострий перець з борщем. А витримки якої був. Піде, щось з Богданчиком майструвати, Богдан кволенький був візьме молотка та промахнеться і дідові по пальцях, а той так спокійно, що лівіше онуку бери, лівіше. Ой, та таких історій видимо-невидимо. Богдан Марка завжди захищав, бо той менший. Скільки кулаків було збито і сліз пролити і не злічити. Це ти бачиш такого серйозного молодого чоловіка. А я його бачила, як він від півня палкою відбивався. Запухлого всього, бо бджоли покусали. З гачком в губі, бо Марк невдало замахнувся вудочкою. Зареваного і нажаханого, бо віз Марка на велосипеді, а той засунув ногу в шпиці і зламав її.

- Ба, годі мене вже ганьбити. - тяжко зітхнув Богдан.

- Богдан, а ти мені того не розповідав. - з щемливою ніжністю поглянула я на цього дорослого чоловіка.

- Солодкі спогади дитинства. - мрійливо протягла Валентина Михайлівна. - А ти сама звідкіль?

- Родом я з Хмельницької області. Мама з сестрою досі проживає в нашому райцентрі. Так, що велосипед, річка і бджоли, які нападають на твій свіжий хліб з абрикосовим варенням мені навіть дуже знайомі…

- Добрий вечір! - прозвучало десь над головою. Я навіть здригнулася від несподіванки.

І в полі зору з’явився Марк з його дружиною. Мої губи мимо волі розповзлися в оскалі, а в голові відразу вишикувалися у шеренгу думки близькі до теми спустошувати і плюндрувати. Два тижні роботи зі свідомістю пішли прахом. Та, щоб його!

За столом запанувала тиша. Першим піднявся Богдан і привітався з милою дівчиною, яка схоже геть незрозуміла, що тут відбувається. А потім з братом, обійняв його. Я була дуже чемна і теж стримано привіталася.

За якийсь час вговталися і запанувала не те, щоб звичайна атмосфера сімейних посиденьок. Всі трохи схвильовано переглядалися з усіма, одна лише Валентина Михайлівна з інтересом дивилася, а що буде далі. Розмова не дуже клеїлася, так іноді хтось комусь задавав поодинокі запитання і на короткій відповіді все знову затихало. Георгій Едуардович здавалося незадоволено витріщався на нас і час від часу перехиляв чарку, навіть не роблячи спроб до спілкування.



Шаграй Наталья

Відредаговано: 10.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись