Зі мною темрява

Розмір шрифту: - +

Перша глава

Я вже підходила до своєї машини, коли з рук випали ключі і нагнулась їх підійняти, тоді і пролунав вибух, мене відкинуло на декілька метрів…далі біль і темрява.

Перше, що я почула запах медикаментів, і монотонне пищання якихось приладів. Я відкрила очі, але темрява була перед очима. Трохи повозилася прислухаючись до свого тіла. Боліла рука, бік, спина. І темрява перед очима. Я спробувала сісти, за мною потягнулися якісь проводки.

- Майя! Не рухайся. Не вставай. - пролунав над головою голос чоловіка.

- Увімкніть же хто-небудь світло, – прохрипіла я.

- Майя, Майя заспокойся. - повертаючи мене в горизонтальне положення перелякано говорив Олег.

- Чому так темно? - допитувалася я.

- Майя Юріївно, я лікар, мене звати Петро Васильович,зачекайте хвилинку, – і його руки охопили моє лице, – ви нічого не бачите так?

- Так, чорт забирай, я нічого не бачу. - втрачала я терпець. - Світло можна увімкнути? Що взагалі сталося?

Запанувала тиша. Лікар продовжив вертіти моє лице в різні сторони.

- Сталася пригода, твій автомобіль вибухнув, пам’ятаєш? – запитав Олег.

- Так, хтось постраждав? - після хвилини оцінки моїх спогадів, запитала я.

- На щастя ні… – відповів Олег.

- Що зі мною? – страх легенько мене зачепив.

- Не знаю, – відповів лікар, – ми ще зробимо декілька аналізів, причин не бачити у вас немає, але ви не бачите.

- Я….я осліпла? - тепер уже з жахом запитала я.

- Я ж вам кажу з фізіологічної точки зору все добре, – почав говорити лікар.

- Олег? – я вчепилась йому в руку

- Ми ще декілька днів вас поспостерігаємо… – продовжував говорити Петро Васильович.

- За чим? За тим, що ви не знаєте чому я сліпа? - нервового лепетала я.

- У вас була травма голови. - образився лікар. - Навіть незначна травма голови може мати серйозні наслідки для здоров’я. Мозок людини є тендітним та вразливим органом. Спершу ознаки пошкодження мозку можуть бути непомітні, принаймні зовні, несприятливі симптоми можуть проявитися протягом 48 годин після інциденту. Тому ви маєте лишатися під наглядом лікаря принаймні двох наступних діб, аби виключити можливість погіршення стану.

- Майя, все буде гаразд. - шепотів Олег.

Я лежала на ліжку. Майже місяць минув, ми весь час їздили по лікарям і ніякого результату. Сліпота зводила мене з розуму, заганяла в просто безкінечний відчай. Я відчайдушно пручалась тому факту, що не можу бачити. Безпомічність в якій я опинилась нагадала просту істину, що саме головне здоров’я, що поки ти здатний ходити, любити і кожного ранку вставати з ліжка ти вже неймовірно багата людина. Постійна, суцільна темрява, коли я знала, що там все в гамі кольорів, відтінків і у мене це все було доводила до сказу. Безпорадність була просто вражаючою, я не могла з кімнати в кімнату перейти, щоб у щось не вдаритися. І ця темрява зовсім не рівнялася з тим, коли ми просто закриваємо очі і пливаємо по її хвилям, вона безжально впиналася тисячами голок жаху, що так буде завжди.

В домі довелося зробити перестановку, забрати все об що я вдарялася. А я це робила весь час. Я ніяк не могла адаптуватися і жити в цьому новому світі темряви.

- Привіт! – почула я голос Олега. – Ти як?

- Тобі як правду, чи істину? - в моєму тоні звучав сарказм.

- Я за тебе хвилююсь. – його стурбований голос, швидко нагадав мені, що я гадина. – Може тобі таки звернутись до психолога? Твоя депресія уже лякає мене.

- Моя депресія у мене не хворіє, тож лікувати ми її не будемо. Більше того, бути зайнятим це самі дешеві ліки на землі і самі ефективні. То ж я хочу повернутися на роботу. - озвучила я йому свої роздуми останніх днів.

- Майя….ти впевнена, що ти зможеш? – в його голосі звучали сумніви.

- Олег, характер це уміння стояти, де інші падають. А цього у мене хоч відбавляй. Тому я більш ніж впевнена, що я отак сидіти дома більше не можу. Таким макаром я швидше злечу з котушок. – спокійно почала я говорити, та під кінець мій голос затремтів. Олег мене обійняв.

- Чорт, я хочу повернутись на роботу. Я більше так не можу. – пригорнувшись до нього пожалілася я, його рука ніжно, як малу дитину по голові гладила мене.

- Птаха моя, - прошепотів він і поцілував мене у скроню. - Мені так не подобається ситуація, що склалася. І до сих пір, не знайшли , хто хотів підірвати твою машину… Я дещо зробив, - захвилювався він, - я знайшов тобі охоронця. Я не знаю, як ти до цього віднесешся, але ж потрібно, щоб з тобою хтось був. Рідна, ми маємо прийняти певні міри стосовно твоєї безпеки.

- Розумію. - після хвилини мовчання погодилася я.

- Добре. - з полегшенням видихнув він.

- Правда, не розумію кому було потрібно підривати мій автомобіль. Я перебрала в голові всі варіанти. І не знаю ні причини, ні навіть припущення кому це було б потрібно. Це просто немає сенсу.



Шаграй Наталья

Відредаговано: 10.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись