Забавки Nemesis

Розмір шрифту: - +

ЧАСТИНА 4 1936 Вже от-от

ЧАСТИНА 4

1936

Вже от-от

 

В млинарні зранку було тихо. Остап вже точно вирішив. Олесь поїде у Львів. Ще того року, пора, 12 років вже, пора.

  • Олесь! Ходи-но тут!
  • Що, татку?

Олесь був швидкий і казати йому два рази не треба було. Він вже був у млині і ходив поважно з віником.

  • Сину, на другий тиждень ту приїде пан Юзеф за мукою. Пекар зі Львова. Я з ним вже сі домовив торік за тебе. Поїдеш до нього на пекарню у Львів, будеш вчитисі файний хліб пекти. Нє?
  • Так, тату.

Навчишсі файний хліб пекти, а потім може тя і на солодкі смаколики візьмут до влоха якогось в науку, ото втеди грубі гроші!

Олесю було все цікаво. Побачити світ, Лемберг, чи то – Львів, залізницю, трамвай, самохуд. Щастю не було меж, Олесь підбіг до Остапа і обійняв його.

  • Таточку, так, так, так!

 

Добре тут, тихо, пташки щебечуть. Дітям добре. Їм байдуже, точніше, вони ще не знають, який насправді світ.

 

Світ напередодні чорних часів. Чорних для всіх, ні не чорних, криваво-червоних. Що сталось зі світом і як він так міг здуріти? Чому люди стали не людьми, навіть і не тваринами. З тваринами все ясно, а от з людьми - зрозуміти би.

 

Сад був доглянутий, навіть не сад, садочок, маленьке подвір’ячко біля гарної, чистенької хатиночки. Правда зі зворотнього боку – корчма. А сад гарненький. Пара сливок, черешенька, яблунька, горіх і бузок. А для чого жиду сад? Але Довид вмів і орати, і садити, і збирати. Батько, старий ребе Іцхак, давно вчив Дову – треба людям дати то, що вони потребують. Наприклад, реманент різний, лопату, сокиру, пилку або ще чогось, що є там і нема тут. Але хто головне слово удома має?

Циля говорила коротко, але точно.

  • Сину, - казала, що треба гоям? Правильно, синку. Вони хочут випити горівку і помацяти файну дівку. Ну, гендель файний на дівках має у Лемберзі брат твого татка – Захар. То не такий в нього файний лупанар, як той, як говорят люди поважні – котрі знают, елєгантський «Де парі», але своїх пару злотих він має, ой, та добре має. Але то тобі, синку, не треба. То Дідько го намовив до того генделя, ой-веей! Брат твій на доктора вчиться, другий на винокурні робит, певно скоро вже і свою буде мати. Тобі, Довиде, треба корчму мати. І всі при ділі. І всі при грошах. Дивисі, Адам – доктор, лічит тих лайдаків, Хайм винокурню буде мати свою, а ти – мусиш продати гоям то, шо вони хочут! Горівку! Корчму мусиш робити, ми тобі грошей дамо, назбиралось трохи. І що з ними робити, на цвинтарі вони нашо?

Довид хлопчик був розумний, він слухав чемно маму і запам’ятовував ту науку. Сину рабина було непросто. Ґмини і насміхання сусідських дітей стали звичною справою, але Довид був мудрим і терплячим. Хедер, утраквістична школа

потім гімназія, потім реформа і вже розумний хлопець міг вступати до університету, як старший брат – доктор. Хотілось вчитись, хотілось знань, але мама сказали. Тато і два вуйки дали грошей і корчма була збудована за одне літо. Ґендель потроху пішов. У Довида в корчмі було чисто, ґосподиня господарувала вміло, напої, «Бельведери» і навіть коньяки. Сюди любили заїхати і дехто зі шляхти. Добра випивка і файні наїдки манили клієнтів з грошима як мід мухи. Так, саме мід і мухи.. Але час починав потрохи тхнути.

В саду цього літа така зелена травичка. М’якенька-м’якенька, наче шовк. Сонечко бавиться промінчиками, вітерець перебирає гілочками дерев і три маленькі дівчинки, бігаючи і бавлячись, співають дитячу пісеньку:

- Котик мав то цо хцяв.

Мав місечку пулну млєка!

Мишку мав і врубля мав,

алє цьонглє чегось хцяв!

Дівчаткам весело і вони сміються. В дитинстві так весело і світ такий добрий.

Олесь лежав у високій траві, він тихенько спостерігав за дівчиськами. І не так, щоб було за кимось чи чимось там спостерігати, як на ставку. Він дивився на Міріам. Ну так, єврейська дівчинка, але ж які у неї чорні очиська! Та й розумна – нівроку. Завжди було про що з нею побалакати, так, по-сусідськи. Потеревенити про все і ні про що. Серед дівчат була ще одна мала єврейочка – Зельда, але ні вона, ні тим більше сестричка Катеринка не цікавили Олеся.

  • Йой! Кляті мурахи.

Олеся почали сильно кусати мурашки, він невдало знайшов собі схованку у траві і тепер змушений був терпіти. Терпіти біль Олесь навчився. От як же не хотілось вставати з густої трави і виказати себе і свою схованку. Доведеться терпіти дівчачі кпини і глузування, а це вже зовсім інше, це терпіти значно важче.

  • Йой, клятий мураш! Що я ті зробив, що ти мене так вгриз?

Все, більше нема сил то терпіти. Олесь встав. Але дівчата не звернули на нього уваги.

Дівчата почули фуркіт коня, повернулись, і побачили, як на подвір’я в’їхала бричка, запряжена двійком гарних коників.

  • О, татко! Татко!



Juriy Kirnos

Відредаговано: 20.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись