Заглиблення

Розмір шрифту: - +

1

Коли вона народилася – весь світ вітав її з народженням.

Була тепла сонячна весна. Листя було молодим, свіжим і соковито зеленим, небо ясним і глибоким, наче океан. Пташки співали так, наче були готові захлинутися від радості.

Мама дивилася на своє немовля ніжно, трошки стомлено, але з такою любов’ю. Глибокою, як те небо, яке глибоке, наче океан. До мами прийшла її дівчинка. До світу прийшла його дівчинка.

Тепла і світла.

Малою вона любила сміятися, танцювати і обійматися. Вона погано говорила, але гарно читала.

І її історія загалом не була особливою. І водночас такої історії не було більше ні в кого.

Це історія про дівчинку, а за віком вже молоду жінку, яка зараз сиділа в перекошеній хижинці на задушливому, вологому острові серед Індійського океану. Поряд не було жодного гуру чи шамана, але жінка входила в глибоку-глибоку медитацію (глибшу, ніж небо в день її народження), не знаючи, чи вибереться вона з неї.

Перед цим вона ще певний час задумувалася, чому робить це і як мільйони ниток її життя привели до цього моменту, до цієї задушливої хижки на жаркому острові. Це був заплутаний, цікавий клубок, місцями комічний, місцями сповнений суму. Такий, як і вона сама. Така незрозуміла навіть сама собі, що часом хотілося заплакати.

«Ти створена із протирічь! Як це все уживається в тобі?»
«Мені з цим всім чудово!»
                             /«Допожи мені!»/

Отож, вона задумувалася, але зараз в її голові не було жодної думки, вона лише стрімголов опускалася в густу пітьму, не відчуваючи ні страху, ні цікавості. Ні-чо-го.

Чи можна було взагалі назвати це медитацією? Яким словом можна було це описати? Вона провалювалась кудись, наче Аліса в глибокий колодязь в погоні за кроликом. Навколо не було ні спалахів світла, ні космічних переливів - самісіньке ніщо. Пустка. Здавалося, що в цій пустці вона знаходиться уже мільйон років, але спуск все продовжувався. Час переставав грати будь-яку роль, усе розкришилося і перестало існувати. Було абсолютно незрозуміло, скільки пройшло часу, тому можливо через хвилину, а можливо і через мільйон років абсолютне ніщо навколо раптом сколихнулося і спокійний тихий голос сказав їй «Привіт!».

Падіння в темний колодязь зупинилося.

До речі, її звали Віра.



Оленіка

Відредаговано: 15.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись